Київ, звісно ж, столиця України, але надмірна централізація шкодить не тільки державі, але й організаціям. Тому не дивно, що, сповідуючи децентралізаційні ідеї і активніший розвиток осередків, третій (і фінальний) з циклу виховницьких семінарів було вирішено провести в Коломиї (Івано-франківська область) 26-го і 27-го березня. Зважаючи на те, що місцевий осередок долучився до організації побутових елементів семінару, коломийські сумівці мали нагоду випробувати свої сили в організації та проведенні всеукраїнських імпрез, на яку приїхало понад 30 учасників з Івано-Франківського, Калуського, Долинського, Надвірнянського, Київського, Львівського та Хмельницького осередків. Хоча з іншого боку – Коломия не є аж так вигідно розташованою, щоб всі виховними могли легко до неї добратися без пересадок. Але, зрештою, це не є такою проблемою, яку порядний сумівець не міг би для себе вирішити.

Отож, сам семінар відбувся в доволі пафосному приміщенні, яке офіційно називається “Бізнес-Центр”. Відповідно до цієї назви він розташований в самому центрі міста, і відповідно до цієї ж назви запропоноване нам приміщення більше нагадувало конференц-зал, аніж кімнату для тренінгів. Там було все необхідне, що, на думку середньостатистичного коломийського бізнесмена, відповідає його уявленням про такі центри в Європі. Я маю на увазі стандартний "євроремонт" з підвісною стелею, величезний овальний стіл і стільці з високими спинками довкола цього столу, жалюзі на вікнах, проектор, екран, відео- та аудіомагнітофон і обов’язкову у таких випадках велику рослину посеред кімнати у пластмасовій псевдомармуровій вазі.

З огляду на те, що ми себе до бізнесменів не зараховуємо, всю цю ідилію відразу ж було порушено: столи рознесено по кутках, організовано місце з гарячими і холодними напоями для спраглих, а стільці вишикувані у затишне коло, щоб всі одне одного бачили і щоб нас не розділяли ніякі штучні перепони. Таким чином ми наблизилися до легкого, але контрольованого творчого хаосу, який завжди панує на наших імпрезах. І робота почалася.

Навчання тривало до пізнього вечора і переривалися тільки на те, щоб попоїсти у затишному ресторанчику, який розташований на головній вулиці міста, в народі іменованій “стометрівкою” чи “соткою”. Такі стометрівки є майже обов’язковим елементом всіх західноукраїнських міст і містечок, тому місце розташування нашої харчевні тільки підкреслювало солідність статусу нашого семінару. Щоправда, абсолютна солідність статусу руйнувалася місцем розташування нашого готелю, до якого за місцевими мірками було трохи далекувато йти. Але пізно увечері і такі відстані великою компанією долаються швидко. Тим паче, що після дороги більшість учасників хотіли спати. Але знайшлася якась частина, котра намагалася боротися з таким недоречним природнім явищем як сон. На жаль, більшість із цих бійців потерпіли поразку у боротьбі з місцевим кабельним телебаченням, яке, на відміну від столичного, дає куди більший вибір засобів для вбивання часу. Тому вечір закінчився переглядом фільму.

Як і субота, неділя 27-го березня у Коломиї видалася напрочуд весняною. Деякі місцеві жителі, ризикуючи здоров’ям, навіть намагалися ходити в самих лише футболках. Ми гідно оцінили ці натяки Коломиї на літо, але самі обмежилися скиданням курток і дефілюванням у светрах. Тим більше, що сидіти в куртках у приміщенні Музичної школи якось не випадало, а саме там ми мали недільні виклади. Зміна обстановки оживила товариство, а декому навіть дала можливість повправлятися у грі на музичних інструментах.

Оскільки наступний день був робочим, і всім треба було їхати по домівках, заняття тривали тільки до обіду. Після трапези всі пішли відвідати чи не найвідоміший коломийський музей – Писанки. Побудований у формі Великоднього яйця, він і справді справляє враження на приїжджих, хоча всередині місцями насторожує підозрілими тріщинами, які свідчать про намагання будівельників здати його до якогось чергового ювілею, тобто, швидше від запланованого часу. На щастя, на якості і кількості писанок всередині це поки що не позначається.

На цій культурницькій ноті семінар і завершився. Оскільки нас було багато, а місцеві автобуси були маленькі - то виїжджати з міста нам довелося по-партизанськи – маленькими групками і різними маршрутками. Напевно, кожна з цих групок має про цю поїздку свої спогади. Принаймні мені довелося ділити дах старенького бусика з другом Петром Жуком, який навчається в Українській Колегії у Ватикані. Всі 70 кілометрів до Франківська він забавляв нас розповідями про специфіку життя у папській столиці і вчив італійській мові та жестам. Його імпровізовану гутірку з інтересом слухали не тільки ми, але й всі інші пасажири, які не дуже приховували свою зацікавленість оповідями цього “служителя культу”.