Спогади

Ти залишив молодість
Десь за перелогами,
Одружився з осінню
Весни розгубивши.
Ти даруєш спогади,
Ти малюєш спогади
Ген за небокраєм
Пам'ять залишивши.

Твій однострій латаний,
Черевики з рипами
Десь у скрині маминій
припадають пилом.
У цивільнім одязі
Із якимись типами
В підворітті пам'яті
п'єш горілку з пивом...

Згадуєш про братчиків,
Про дівчат...
- Та досить! -
(Скажеш друзям п'яним
з кухлями щербатими)
Пий, старий!
Балакати нас ніхто не просить
Осінь все закидає
Хмарами лапатими.

Чуєш тихі дзвоники
На старенькій ратуші,
Туркотіння голубів
на Сенатській площі -
може там - у Господа
Буде все інакше?!
Може в нього спогади
Цікавіші.
Довші.

Твоє

Ти вийшла із купелі. Опівночі.
Рудий фламінго грав на саксофоні,
А місяць шепотів слова пророчі,
Читаючи в серцях, як на долоні.

Ти вийшла з опівнічної купелі,
Ти вперше народилась!
Чуєш, вперше!
Один мазок постельної пастелі
І Твій портрет, царівно,
я довершу!

Ти виплила з північної купелі,
Ти віриш казці,
Ти заплющиш очі,
Та всеж залишиш на його постелі
Краплинку смутку за життям дівочим.

Про нас

Вік промайне наче спалах Наднової,
Зникнуть у сутінках стіни муровані,
Зникнуть аптеки, цирюльні і храми,
Зникнуть повії, святенники, хами,
Зникнуть могили
на цвинтарі новому,
Але залишиться
місто збудоване
Вітром і сонцем
з жменьки піску...

Щоби народ розібрався
Де біле, де генерати,
Щоби гарантом свободи
Твоє слово було,
Ламай йому череп, кате,
Ламай йому віру, брате,
Ламай йому віру, свате,
Бий барткою у чоло!

Народ той, як загнане бидло,
покірно схилить коліна,
Народ, як покірне бидло
Піде під твоє тавро
Бо стоячи їм не видно
Бо гордими їм не видно
Чиї сліди цілувати.
Тобі трохи страшно і дивно,
Ти глушиш каву і пиво,
Ти гидуєш убивати
(газету читаєш, історію),
А потім здихаєш - бо бидло
Воно і в кав'ярні - бидло,
Бо бидло згорить, як бидло
у полум'ї крематорію...

І сидячи в склепах похмурих і сірих
де м'яко парує кава
Питаєм себе -
то на вістрі меча
чи язика
Держава?

Ромку Малкові

Що, знову кашель, Майстре?
Знову мерзнуть руки?
Чекаєш музи,
Ждеш натхнення з неба?
Запалюєш свічу правдивої науки?
А треба, Майстре?!
Впевнений, що треба?
Для чого, Майстре?
Нащо знову жертви,
Мій чорний плащ
вже й так підбитий зорями,
Тобі складніше жити, а не вмерти,
Мій милий майстре - покидай теорії!
Пали сувої, гни й каліч реторти!
І вазу із мімозою - розбити!
Повір, блаженний, в нас
(у пеклі) море
смоли, вина, дівок і маргариток…

Тобі?!

Твої уста шукають поцілунку
І серце задає шалений ритм
Мелодія найвищого гатунку
Ховає в собі дивний колорит.

Умовності забуті перед грою
Твій голос хрипло каже 'Починай!'
І він, у дикім ритмі рок-н-ролю,
Розітне тіла пружний небокрай.

Кохай!
Кохай!
Кохай!
Кохай!
Кохай!
З Тобою пекло - рай,
Без Тебе - пеклом рай!
У Тобі пісня, щастя,сонце, гай,
Діброва, вітер і банальний плай
З Тобою добре!
Все.
Кінець.
Бувай.