Сходини до 70-річчя УПА Львівський осередок провів дуже цікаво та пізнавально. 16 жовтня старше юнацтво та дружинники мали унікальну нагоду поспілкуватися з 84-річною колишньою зв’язковою УПА пані Вірою. Вона розповіла про «особливості» та специфіку роботи зв’язкової, «життя» у постійному переховуванні та ув’язненні, а також «післявоєнну війну» радянської влади проти упівців.

Пані Віра пішла у підпілля УПА наприкінці Другої світової війни, у 1945р., коли, здавалося б, прийшли світлі часи «радянської комуни». Чому вирішила «йти у ліс»? Мабуть, не від гарного життя, хоча й працювала у магазині. Хай там як, але у підпіллі, тоді ще молода дівчина, перебувала 11 місяців. На перший погляд, цей термін може видатися недовгим, а насправді…

«Відразу після призначення зв’язковою Мостиського куща, – пригадує пані Віра, – я свої доручення виконувала на совість». Тоді вона передавали листи так званою «естафетою», тобто кількома людьми, що були закріплені за певними «кущами» (районами). Документи були навмисне залаковані, щоб ніхто не довідався секретної інформації, окрім адресата. Не рідко зв’язковим доводилося годинами мерзнути в ледь знайомих містах, селах чи місцевостях, переховуватися від КГБістів, розвідників. До прикладу, пані Вірі свого часу довелося більше тижня жити на теперішньому Привокзальному ринку у Львові, голодувати, втікати від міліції, яка врешті решт її схопила

Пані Віру арештовували та ув’язнювали двічі, але так само двічі не могли довести її провини, попри всі наклепи від «доброжелатєлєй» та попри знущання, жорстокі побиття. Свого часу за «невловиму зв’язкову» давали 2 тисячі карбованців. І незабаром такий зрадник знайшовся – колишній, здавалось би, добрий знайомий Віри. Коли жінці сказали, хто саме її зрадив, вона (на диво!) знайшла в собі мужність попросити в упівців: «Не вбивайте його, у нього аж п’ятеро дітей. Хай йому Бог простить!».

Після цих слів зв’язкова УПА сиділа три місяці в карцері, її позбавили навіть «сухпайку», а давали тільки воду. Доходило до того, що якийсь охоронець, який супроводжував її, потайки давав їй засушену скибку хліба, яку вона могла з’їсти тільки у смердючому туалеті. Врешті-решт, після чергових допитів пані Віру на носилках віднесли у лікарню, де вона «лікувалася» 7 місяців.

Літня жінка із молодечим запалом ще багато чого розповіла і про життя повстанців, і про її долю у повоєнному університеті, коли її виключили (у Львові!) через приналежність до УПА, згадала і про Василя Кука останнього генерал-хорунжого УПА. Та найбільше запам’яталися очі пані Віри, той гарт і трохи притьмарений віком блиск та сила.

Незабаром Львівський осередок СУМ в Україні планує провести ще декілька тематичних зустрічей із людьми, які пам’ятають правдиву історію України, бо саме вони її писали.

Подр. Ніна Поліщук