Початок та перша половина ХХ ст. були часом великих шукань чогось нового та сенсаційного. Натхненним шукачем нового був український публіцист, учений та філософ – Дмитро Донцов.
Дмитро Донцов народився 30 cерпня 1883 року у місті Мелітополь. Його батьки померли, коли він був ще дитиною, то ж він виховувався в родичів. В дитинстві Д. Донцов багато читав зарубіжну, а найперше, українську літературу, зокрема Тараса Шевченка. У 1900 році, після закінчення мелітопольського реального училища, він вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Читальня університетської бібліотеки сприяла збагаченню знань та розширенню світогляду Д. Донцова.
Завершивши навчання в університеті у 1907 році, Д. Донцов зайнявся публіцистикою та політичною діяльністю. Він вступив в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП), а також став головним редактором української газети “Наша дума”. В Петербурзі Д. Донцов познайомився з брошурою першого ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, яка зробила визначальний вплив на його світогляд. Хоч Д. Донцов в цей час, як і більшість українських політичних діячів, перебував під впливом соціал-демократичних ідей, вони ніколи не замінили йому найвищої ідеї – державної самостійності України.
У Києві Д. Донцова два рази арештували: у 1905 та 1907 рр. У 1908 році Д. Донцов переїхав в Галичину, яка тоді перебувала у складі Австро-Угорської імперії. У 1909 – 1911 рр. він навчався у Віденському університеті, а потім продовжив навчання у Львові. У 1912 році Д. Донцов одружився із Марією Бачинською – українською студенткою, з якою він познайомився у Відні. У 1917 році йому було надано звання доктора юридичних наук.
У 1913 році вийшла брошура Д. Донцова “Модерне москвофільство”. Після виходу брошури російський депутат від “кадетів” (конституційних демократів) Мілюков виступив у Держдумі з такими словами: “Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами”. Того ж року Д. Донцов покинув ряди УСДРП та засудив соціалістичні погляди як шкідливі і розкладові для нації.
У 1913 році на ІІ Студентському З’їзді у Львові Дмитро Донцов виступив зі своїм рефератом “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. В рефераті Д. Донцов проаналізував геополітичне становище Європи та закликав українців мобілізувати всі сили проти головного історичного ворога України – Росії. Д. Донцов був наділений неймовірною інтуїцією, тонким відчуттям переміни часу, вмів бачити межі старої та нової епох. В рефераті він писав: “Наші часи є часами розкладу і загину старих status’ів quo, часами далекосяглих політичних концепцій, для котрих не є святою жодна державна границя, жодні, хоч і які старі, політичні забобони; ми переживаємо часи крайнього загострення міждержавних противенств, гарячкового озброєння маленьких держав – певний симптом зближаючогося європейського конфлікту”.
На ІІ Студентському з’їзді Д. Донцов познайомився з Євгеном Коновальцем. Один з провідних членів Організації Українських Націоналістів Микола Климишин написав про Донцова і Коновальця, що вони “мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття”.
В наступному році Д. Донцов ініціював створення у Відні і очолив Союз визволення України (СВУ), який займався антиросійською пропагандою в європейських країнах, а також організував створення з числа полонених українців дві дивізії: “синьожупанників” та “сірожупанників”. Протягом 1914 – 1918 рр. Д. Донцов друкувався в багатьох закордонних часописах, переважно німецькомовних, де підкреслював, що українська справа є актуальною не лише для українців, а й всієї Європи. Він твердо вірив, що поява самостійної України стабілізує ситуацію у Європі та сприятиме її розвитку.
У 1918 р. Д. Донцов переїхав в Київ, де очолив Українське Телеграфне Агентство Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Після поразки П. Скоропадського, Д. Донцов виїхав в Берн. У 1922 році він повернувся до Львова, де з допомогою Є. Коновальця став головним редактором “Літературно-Наукового Вісника” та “Заграви”.
Продовжували виходити праці Д. Донцова: “Культура примітивізму” (1919), “Підстави нашої політики (1921). У 1926 р. вийшла друком найбільша праця Д. Донцова, яка змінила тисячі доль – “Націоналізм”. “Націоналізм” Донцова представив суспільству ідеологію, яка різко протиставляла себе “малоросіянству” та соціалізму. Основними ідеями “Націоналізму”, за словами самого автора, були “антитези драгоманівському “малоросіянству””, тобто трактуванню України як провінції Росії, яка мала лише незначні культурні відмінності. Такому трактуванню Д. Донцов протиставив “ідею політичної нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією”. В час Перших Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. політики-соціалісти загравали з московською владою, висуваючи ідеї федерації України в межах Росії. Натомість “Націоналізм” категорично виступив проти соціалізму та за повну самостійність України. Шлях до свободи “Націоналізм” бачив не як еволюцію та випрошування прав у Москви, лиш – безкомпромісну національну революцію. Ту революцію мала зробити “людина нового духа”, яка без сумніву вірить “в свою ідею, свою Правду”. Матеріалістичному світогляду “Націоналізм” протиставив світогляд ідеалістичний, сумнівам – безсумнівну віру, “літепло-сентиментальній любові” до Батьківщини – любов жертовну і фанатичну, атеїзму – войовниче християнство, хиткій волі – залізну волю та войовничість, реалізму – містику, “яка є джерелом життя нації та її сили”. “Націоналізм” мав за своє джерело українські національні традиції, “духа нашої давнини”. Д. Донцов ствердив, що рушієм історичного процесу є ідеї, а буття націй є здійсненням їхньої волі до життя, волі до влади та експансії. Боротьбу націй за краще місце і вплив у світі Д. Донцов означив як невід’ємність і закономірність історичного процесу. Д. Донцов витворив нову, націоналістичну етику, яка за добре визнає те, що зміцнює силу нації, а за зле те, що робить її слабкою.
Напередодні Другої Світової війни Д. Донцов був арештований поляками та ув’язнений в концтаборі Береза Картузька, але з захопленням німцями Польщі вийшов на волю. Історик Володимир Косик стверджував, покликаючись на документ німецької служби безпеки, що у 1941 р. Революційний Провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою розглядав кандидатуру Д. Донцова на посаду президента самостійної України, проголошеної 30 червня того ж року у Львові. Під час німецької окупації Д. Донцов перебував у Бухаресті, а потім у Львові, з якого емігрував в Чехословаччину, Німеччину, Францію, Великобританію, США, Канаду.
У 1944 р. вийшла ще одна книжка Д. Донцова “Дух нашої давнини”. В цій книзі автор переконував, що нам слід повернутись до традиціоналізму. Він зробив аналіз причин занепадів народів, а зокрема причини втрати Україною самостійності. Він переконаний, що вся вина у цьому лежить на провідній “касті” (верстві), яка звиродніла та зрадила свої національні традиції. Автор наділив справжню провідну верству нації такими рисами, як “шляхетність”, “мудрість”, “мужність”.
У 1947 р. Д. Донцов переїхав в Монреаль (Канада). В 1948 – 1953 рр. він викладав українську літературу в Монреальському університеті. Закордоном вийшли його праці: “Московська отрута” (Торонто, 1955), “Від містики до політики” (Торонто, 1957), “Хрестом і мечем” (Торонто, 1967). Дмитро Донцов помер 30 березня 1973 року в Канаді. Ідеолог українського націоналізму похований в Америці на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.
Довкола постаті Д. Донцова ще за його життя точилося багато дискусій: його шанували прихильники і люто ненавиділи вороги, як зовнішні так і внутрішні. Він дотепер залишається дуже цікавою та дискусійною фігурою в українській історії. Після 1920 року він не брав участі у національно-визвольному русі як практик, але найбільшим його вкладом було те, що він створив ідеологічну платформу того руху, який отримав назву націоналістичного. Його неодноразово намагався залучити до праці в ОУН Провідник Євген Коновалець, але Д. Донцов залишався поза організаціями та партіями. Д. Донцов ніколи не був ані ідеологом, ані членом ОУН, але вплив його ідей на оунівців, особливо тих, що діяли в Краю був найбільшим. “Чинний” націоналізм Д. Донцова наповнив тисячі сердець найсвятішою любов’ю до Батьківщини та готовністю щиро пожертвувати заради неї усім.
