Рід. Родина. Родовід. Це культові поняття нашого наро­ду, це святиня, про яку складено чимало приказок і прислі­в'їв: «З роду в рід», «Так народу написано», «Який рід, та­кий плід», «Без роду немає народу», «Роде мій красний, роде мій прекрасний».
Що ж означають для нас ці святі слова?

Рід – це кілька поколінь, які походять від одного предка.
Родина – група споріднених людей, яка складається з жінки, чоловіка, дітей, бабусі, дідуся, що живуть разом.
Родовід – це рід з усіма родичами та свояками, це родин­ний кущ, родинне деревце, яке повинен знати й шанувати кож­ний його член.

Останнім часом вживається і більш широка поетизована Назва родоводу – Берегиня. «Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіди, тра­диційний звичай взаємодопомоги – толока, незамулена кри­ниця, з якої пив воду філософ чи мандрівник, задавніла пам'ятка На околиці села чи урочище, з котрим пов'язане наше історичне минуле, дядькова будьонівка, що висить над ліжком, або ж прибережені в осідлі жорна, що годували в тяжке лихоліття народних месників та сирітських дітей, портрет на стіні най­дорожчої людини, пожухлий від часу лист-трикутник, що збе­рігся у прискринку, – пише В. Скуратівський, – все це наша родовідна пам'ять, наші непересічні символи, наша історія, може, почасти й сумна, але в основі своїй велична і всестверджуюча.
Не вивітрити з пам'яті, зберегти ці символи людського духу під забуття й байдужості, зробити набутком для наших дітей і Нащадків – саме це й осимволізовує Берегиня».
Берегти свій рід, свій родовід, пам'ять про нього – одне із завдань і в дошкільній педагогіці. Зацікавленість історією родоводу, повага до нього не приходять самі собою, їх потріб­но виховувати, підтримувати добрими справами як у сім'ї, так і в дошкільному закладі.
Є родини, які мають багато родичів, яких діти іноді й не знають, бо дорослі не завжди родичаються. Народна родинна педагогіка склала чималий словник для позначення сімейно-родинних відносин та стосунків. З ними потрібно познайо­мити і дітей. Для цього сім'ї одного роду повинні спілкува­тися між собою, підтримувати теплі родинні стосунки: зустрі­чати сімейні та народні свята, обговорювати родинні спра­ви, допомагати одне одному, привчати і прилучати до цього дітей ще змалку. Про це йдеться і в народних прислів'ях: «З'їжджається рід до роду на любу розмову», «Свого дома­гайся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече».
Скільки б не розповідали дітям про родовід, але якщо в сім'ї немає традицій, не зберігаються сімейні реліквії, листи, рушники, одяг, вони виростуть без поважного ставлення до батьків, до старших.
Про це з сумом розмірковує засновник сучасного україн­ського народознавства В. Скуратівський: «... чи в багатьох сучасних сім'ях знайдеш на стіні батьківські фотокартки. Зате скільки співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок! Старі фотокартки близьких людей припадають... пилюкою в безладно напханих альбо­мах, а прибраний домотканим рушником портрет батька чи мами вважається ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, обличчям сучасної оселі стало натомість масо­ве колекціонування кришталю, неужиткового посуду, розкіш­них меблів...»1.
Вивішені на стіні портрети родоводу – це не просто ро­динна традиція, це і пам'ять про тих, хто творив історію, з кого треба брати приклад, який би успадкували наші діти.
Дехто з молодих нехтує листами від батьків, прочитає й тут же розірве та викине. Скільки тих дорогоцінних листів чи вітальних листівок валяється на смітниках, підвіконнях поштових відділень, у шухлядках гуртожитків. Неповага до листів – це обличчя нашої культури, це і наше ставлення до родоводу, пам'ять про нього.
Батьки, як і всі люди, смертні. Прийде час, батьків не стане, крім спогадів має бути й «речове свідоцтво» про тих, хто жив, кого мають згадувати й шанувати нащадки. Такими речови­ми спогадами є листи, фотографії, особисті речі.
У сільській місцевості літні люди й сьогодні мають тради­ційні українські скрині з вишитими рушниками, а серед них – обов'язково родинний, особливо шанований рушник-спадкоємець, традиційний український одяг, родовідні документи та фотографії.
Одним із суттєвіших прорахунків сучасної родинної пе­дагогіки, на думку В. Скуратівського, є те, що ми на якомусь етапі знехтували окремими традиційними формами, свідомо чи несвідомо відмовились від усталеного й випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автогра­фами, вишкрябаними на стінках історичних пам'яток, зневаж­ливим ставленням до найсвятішого – хліба, панібратським «ти» зі старшими й батьками.
Якими ж шляхами прилучати дітей до вшанування свого роду?
Ефективним засобом такого родинного виховання є націо­нальні свята, звичаї, традиції, в обрядовості яких закладено шанування свого роду. Це традиційні храмові свята, на які обов'язково збирається вся родина. За стіл сідають усі: і діти, і старі, і молоді.
На Святвечір перед Різдвом кожний має бути вдома, з рідними та близькими, якщо ж десь забариться, то буде «по­невірятись поміж людей цілий рік». Різдвяний Дідух-сніп – це не що інше, як символ далекого предка з надією, що цей «родоначальник працею посприяє, аби сім'я мала хліб і стат­ки, радісне життя»1. А малечі Дідух приносить подарунки, ласощі, сховані батьками у святковий сніп.
Був в Україні ще один нині забутий звичай. На Різдво посеред святкового столу ставили Деревце як уособлення Древа життя, родини, вічності людського роду й життя на землі. Таке родинне Деревце робили із стебел та колосся пшениці, обвішували як символ сімейного добробуту, радісно-го святкового настрою.
Це й Великодні традиції родинних розговин, коли після ніднідування храму вся родина збиралась до батьків, старій­шин роду. Та й сучасні традиції відзначати родиною, разом з усіма родичами дні народження, хрестини, інші свята.
Протягом перебування дітей у дошкільному закладі по­грібно викликати у них інтерес до свого родоводу. Бажано, щоб кожна дитина по закінченні перебування у дошкільному закладі мала свій альбом – родовід чи родинне деревце, – виготовлений своїми руками під керівництвом вихователя. А в ньому – фотографії прадіда, прабабусі, дідуся, бабусі, батьків, братів, сестер, родичів.
Нехай стануть шанованими гостями у дошкільних закла­дах прабатьки, дідусі, бабусі та й самі батьки. Зустрічі з ними напередодні національних свят, їхні розповіді обов'язково викличуть у дітей інтерес до історії родоводу та всього укра­їнського народу.
У кожній віковій групі доцільно провести серію спеціаль­них занять. У молодшій групі: «Чиї ми онуки?»; у середній: «Хто найстарший у сім'ї?», «Що я знаю про своїх бабусю та дідуся?»; у старшій групі: «Про що розповідають фотогра­фії?», «Мої прабатьки», «Батьківська родина», «Родинне де­ревце», «Скільки братів, сестер, онуків, правнуків?», «Хто я, з якого роду?», «Матусина родина», «Чи знаєш ти своїх роди­чів?»; у підготовчій до школи групі: «Мій родовід», «Нашо­му роду нема переводу», «Батьківська спадщина». Наводимо орієнтовні конспекти занять.
Тема:  «Родовід» (старша група)1.
Завдання: Продовжувати формувати поняття про сі­м'ю: родину, рідню. Знайомити з ремеслами, якими займали­ся прародичі: вишивання, плетіння, вироби з глини, обробка дерева. Виховувати почуття гордості за людські вмілі руки.
Матеріал до заняття: вишивані серветки, руш­ники, дерев'яні шкатулки, глиняні вироби. Сюжетні картинки із зображенням людей різних професій.
Хід заняття: Вихователь читає вірш Т. Г. Шевченка «Садок вишневий коло хати...».

Це родинний звичай. На початку травня селяни виходили «збирати росу». Як правило, вдягали святковий одяг, брали їжу і вдосвіта сходилися до одного з сусідів. Як прокидалося сонечко, вирушали в поле. Йшли попарно – чоловік і дру­жина, хлопчик і дівчинка. Дорогою, за звичаєм, не розмовля­ли, а як траплялися стрічні, то віталися лише поклоном.
Біля ниви розстеляли скатертину і виставляли сніданок. Господар з хлібом на вишитому рушнику запрошував усіх тричі обійти житні сходи. Потім скроплювали один одного росою, бажаючи міцного здоров'я та щастя. Дітям окремо приказували: «З роси та води вам!» Тоді ж збирали у долоні росу і зливали в пляшечки, щоб вигоювати нею рани.

Діти розповідають, демонструючи вироби членів своєї ро­дини. Аналогічно розповідають і про інші вироби.
–         Ось, діти, ми з вами поговорили про ваші сім'ї. Почули, які працьовиті люди живуть у них, як гарно вміють працюва­ ти, які гарні вироби вміють робити, які це дружні сім'ї.
Протягом багатьох років люди навчалися спостерігати, запам'ятовувати, і буде дуже прикро, якщо ми не продовжимо цієї традиції, якщо дідусі і бабусі навічно заберуть із собою багато з тих скарбів і тієї мудрості, які жили у народі з дав­ніх-давен.
Це буде гарна пам'ятка не тільки про свій родовід, а й повага до нашої історії. Адже раніше в Україні було за честь і обов'язок знати свій родовід до сьомого коліна.
Тема:   "Зростай, родинне деревце!".
Завдання: Викликати у дітей стійкий інтерес до най­ближчого соціального оточення – сім'ї та родини. На основі інтересу закріпити й узагальнити відомості про третє і, по можливості, четверте покоління родини.
Діти повинні знати не лише своїх батьків (по батькові, вік, професія), а й родичів третього покоління – дідуся і бабусі, по можливості, і четвертого – прадідуся і прабабусі.
Навчити дітей звертатися до старших членів сім'ї на «Ви» – як за національною ознакою українського народу. Навчити узагальнювати свої знання про родину у малюнко-ві-моделі «родинного деревця».
Розвивати елементи логічного мислення, допитливість, зв'яз­не монологічне мовлення, збагачувати і зміцнювати па­м'ять, розвивати чуйність, доброзичливість, гуманізм та мило­сердя.
Виховувати у дітей елементи народного світосприймання, формувати соціальну активність, народні етичні норми щодо старших та молодших родичів, членів сім'ї.
Матеріал до заняття: зразок «родинного дерев­ця» Василька Стригуна, програвач, платівка «Ой роде паш красний», магнітофон, запис української народної пісні «По­вів Івасько коня до води» у виконанні матері Василька, ро­динні реліквії сім'ї Стригунів: фартух-запаска, рушник, об-рус, підкова, дитяча домоткана вишита сорочка, бойові наго­роди, текст гри «Варена рибка», аркуші паперу, олівці, флома­стери, мольберти.
Хід заняття: – Діти, сьогодні у нас не зовсім звичай­не заняття. Ви це могли помітити навіть з того, як розміщено ваші стільці – великим колом. У такому дружньому колі ми і проведемо наше заняття. А незвичайне воно ще й тому, що ми будемо слухати пісні, розповідати і слухати цікаві історії, розучимо і пограємо в одну незвичайну для вас гру та ще й малюватимемо. Тому я закликаю бути уважними, відповідати змістовно на мої запитання, доповнювати мою розповідь та відповіді товаришів. І ще одна особливість сьогоднішнього заняття в тому, що мені допоможе його провести ваш това­риш – Василько Стригун.
Діти, я навмисне не називаю тему нашого заняття. Це зро­бите ви, послухавши запис пісні «Ой роде наш красний».
– Правильно, сьогодні ми з великою любов'ю і сердечною теплотою будемо пригадувати своїх родичів, свою сім'ю, свою родину.
З давніх-давен в українців, так само як і в інших народів, про сім'ю, родину складено пісні, вірші, прислів'я та приказ­ки як про найбільший скарб, який може і повинна мати кожна людина. Ось послухайте: «Нащо клад, коли в сім'ї лад», «Скрізь добре, але вдома краще», «Удома і стіни допомага­ють», «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду», «Нема в світі дорожчого, як родина».

Проникливо співає Ніна Матвієнко пісню «Не цураймо­ся, признаваймося». От про таку щасливу родину нам сього­дні розповість Василько Стригун.
Розповідь хлопчика:
–         Нещодавно вихователька запитувала в нас, чи подоба­ ються нам наші імена, які ми знаємо ще українські імена, чому нас назвали саме так? Я запитав у мами і тата, чому мене назвали саме так. Вони сказали, що мене названо на честь мого дідуся, якого звуть Василь Федорович Стригун. Я попросив тата розповісти мені про дідуся. Тато мені роз­ повів багато цікавого про моїх дідуся і бабусю. Тепер я знаю,
як їх звуть, скільки їм років, чим вони займались, коли були молодими і повними сил і здоров'я.
Потім я розповів про них виховательці, і ми придумали секрет для моїх мами й тата.

Фотографії Василькових прадідуся і прабабусі ми розмі­стили на нашому деревці внизу, біля самих витоків, – там, де коріння. Бо це і справді коріння Василькової родини. Вони вже померли, але в пам'яті Василькових родичів залишають­ся живими, бо в сім'ї Стригунів є хороша сімейна традиція: у день народження і день смерті своїх пращурів, на великі свята відвідують їхні могили, приносять квіти, стежать, щоб біля могил завжди було чисто, прибрано, щоб росла трава, квіти. І ще дуже важливо, що Василька і його сестричок вчать гово­рити хороше про померлих. Так заведено в Україні. Так шанують пам'ять своїх прабатьків і всі інші народи.
А тепер пройдемо в цю частину кімнати. Тут ми з Василь­ком зробили невеличку виставку. Він вам коротко розповість про ці речі, бо це сімейні реліквії Василькового роду.
Хлопчик показує і називає речі, розповідає: «Ці речі збе­рігаються у нас вдома. їх бережуть мої мама і тато, бо це нам подарували бабуся і дідусь. На моєму деревці фотографії бабусі Галини Степанівни і дідуся Василя Федоровича ми розмістили на стовбурі. Вони ніби виросли з коріння своїх батьків (показує) і дали життя своїм дітям – синам та доч­ці. Оці три могутні гілки – це син Степан (мій батько) [де­монструє дерево], син Іван та донька Наталя. А для мене вони – дядько Іван і тітка Наталя».
Далі розповідь продовжує вихователька: «Вася розповів мені багато цікавого про свою родину. Вам, діти, також треба намалювати таке родинне деревце. А для цього необхідно принести фотографії своїх рідних. Це і буде вашим домаш­нім завданням».
Діти малюють, у кімнаті звучать притишені українські народні мелодії.
Тема:  «Свято нашого роду» (підготовча група).
З а в д а н н я: Закріпити знання дітей про обереги україн­ської родини. Викликати пізнавальний інтерес до історії сво­го родоводу, української нації, її культури і побуту. Вихо­вувати любов до праці, почуття гордості за майстерність ро­дичів, близьких, бажання берегти свою національну куль­туру.
Обладнай н я: предмети побуту та обереги старовин­ної української сім'ї; на стінах – рушники. Виставка виро­бів дорослих членів сім'ї. Грамзаписи українських пісень.
Хід свята: До музичного залу заходять дорослі і спі­вають пісню «Добрий вечір» (українська щедрівка), а по за­кінченні кажуть: «Добрий вечір тому, хто господар дому!» Діти проголошують гостям вітальні слова, вивчені раніше, вручають хліб-сіль. Лунає уривок з пісні «Ой роде наш крас­ний» у виконанні співачки Н. Матвієнко.
Вихователька: «Шановні гості, просимо вас взяти участь у нашій щирій розмові на святі нашого роду.
Родина – це не тільки рідні, родичі. Це і дошкільний за­клад, і школа, і весь народ український. Родина до родини – народ.
Ми з вами всі український народ, який складається з ро­дин малих і великих, дружних і працьовитих. Як могутня ріка бере силу з маленьких джерел (а зруйнуй їх – і річка засохне), так і наша українська культура збагачується ма­ленькими родинами, сім'ями. І хочеться нам, щоб річка була повноводною, щоб велика родина наша була красивою, щас­ливою. Потрібно вивчати, шанувати свій народ, його мову, зем­лю свою, рідний край, бо ми – частинка всього цього, нам рідного і близького».
Лунає вступ:
Україно, рідна Україно, Звідки ти взяла таке ім'я? Може, знає пісня солов'їна? Може, скаже пісня солов'я?
Ведуча запитує дітей, в якій державі вони живуть, як нази­вається столиця України. Пропонує пограти в гру «Подорож по Україні». Показує картини-ілюстрації міст України, річок, морів, гір, лісів, діти їх називають.