Раз у морі купалося двоє братів. От старший скупався, на берег пливе, а
менший все далі і далі. І хвиля морська закохалась у відважному браті: взяла,
обняла його міцно і тягне до себе на дно, в чудове підводне царство.
А хлопець пручається, хлопець кричить, гукає на рідного брата, щоб
швидше йшов рятувати.
А старший боїться плисти. "Глибина, - дума, - загину ще й я з ним у купі!"
- Ой братику милий! Ой братику любий, рятуй! - З сльозами ще раз вирнув
хлопець, од жаху волосся рвучи.
- Нехай тебе Бог порятує! - несміливо старший сказав, а сам не насмів і зирнути,
як брат потопає, - гребеться до берега хутко, на камінь вилазить. Розсердилась
хвиля, погналась за страхополохом, нагнала, знесла його в море, втопила.
І меншого брата сховала морська цариця на дно, і сльози його
повернулися в чистії перли, а кучері - в пишні коралі, а старшого брата риби й
раки ущент рознесли, лиш серця ніхто не схотів і торкнути: таке було гидке оте
полохливеє серце!
І досі є в морі те серце: несміливо, крадучись, плава, слизьке та холодне,
жалке, наче кропива, ворушиться мляво та труситься, тіні од себе не має -
прозоре. А море гидує тим серцем: на берег його викидає, а там воно гине без
сліду
