4. Піднесення Москви.
За часу феодальної роздробленості і нападів монголо-татар на Київську державу і Галицько-Волинське князівство, розвинулось і піднялося Московське князівство. Князі московські всіляко догоджали ханам Золотої Орди, за підтримкою яких одне по одному підко-рювали руські князівства: 1474 р. - Ростовське, 1478 р. - Новгородське, 1485 р. - Тверське. Зміцнівши, Москва скинула іго бувших союзників. Щоб виправдати загарбання чужих територій, постала доктрина "третього Риму", яким ніби-то має стати Москва - вічною, священною імперією. Починаючи з князя Івана ІІІ, царі московські титулували себе "государ всієї Русі" і провадили політику приєднання всіх земель Київської держави до Москви. Територія майбутньої імперії невпинно розширювалась в сторону литовських володінь, що дуже непокоїло литовських князів. Час від часу, невдоволені політикою Польщі і Литви, українські магнати вдавалися до контактів із Москвою. На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. Напади татар у 1549 і 1552 рр. послабили його ще дужче і Москва, скориставшись з цього, захопила Чернігів і Стародуб. Налякана Литва запросила допомоги у Польщі, яка вимагала за її надання певної плати. Платою стала укладена в 1569 р. Люблінська унія, за якою було проголошено об'днання Польщі та Литви і утворення єдиної держави, українську частину якої назвали Річ Посполита. Велике князівство Литовське зберігало деяку автономію в управлінні, але всі українські землі відійшли до польської корони.

Становище Українських Земель. Займанщина Литви становила половину Київської держави. Експансія проходила майже без боротьби: ще до цього литовські князі не раз виступали проти татар, що нападали на слабкі в період смути руські землі, тому населення часто піддавалось без будь-якого опору. Литовські князі були майже всі православної віри, здебільшого одружені на руських князівнах, вони легко і швидко звикали до місцевої мови, традицій, звичаїв. Проте в руках великого князя була сконцентрована необмежена влада, де менші князі лише виконували його волю. Землеволодіння було тісно зв'язане звійськовоюслужбою, завдяки чому великий князь вільно розпоряджався військовою силою і матеріальними засобами держави. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалось господарськими і судовими справами, опікою над церквою, дрібними місцевими питаннями. У 1529 р. було видано "Литовський статут" -- кодекс Великого князівства Литовського, який спирався на законодавчу традицію Київської держави і зберіг характер збірника місцевих законів. Статут мав кілька видань, що складались з кількох десятків розділів, які ділились на артиклі. Він містив численні права і привілеї, даровані різним со-ціальним станам, домовленості, що виникли в результаті різних уній чи зміни Великого князя Литовського. Врядування, адміністративні та судові документи велися руською мовою, яка була офіційною, і литовці швидко переймали віру, культуру, традиції місцевого населення, кажучи: "ми старини не рушимо, а нового не вводимо". Щоправда, дещо все-таки Ольгерд змінив: усунув українських князів і передав владу своїм намісникам. Забезпечуючи єдність держави, великі литовські князі намагалися знищити в Україні стремління до самостійного державного життя. Литовська держава не була державою українською, хоча місцеві князі і пани мали широкеправо участі в центральних державних установах і урядах, посідали високі посадові місця, мали право утримувати свої військові дружини. Великий князь Литовський користувався місцевими титулами (князь київський, чернігівський та ін.). Саме тому Литовську державу називають ще Литовсько-Руською, або Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським (Жемайтія - західна частина Литви, яка має свої особливості та найпізніше увійшла до складу держави).

Після Вітовта великі князі були одночасно польськими королями, тому вони підпали під вплив Польщі: творець унії Ягайло і його наступники щоразу домагалися нових поступок від Литви. Українців при дворі великого князя ставало все менше, а вплив їх все слабший. Якщо за Ольгерда і Вітовта українська культура розвивалась, а мова і релігія були офіційними в Литовській державі, то, починаючи з Ягайла, насаджуються польські впливи.

Соціальні відносини в ХV-XVI ст. розвивалися в напрямі творення тісно замкнених суспільних класів. В попередніх століттях різні суспільні верстви не були гостро відокремлені одна від одної і був можливий перехід від одної верстви до другої. Але розвиток економічних відносин, вплив польського устрою спричинили творення замкнутих у собі класів.

На чолі соціальної ієрархії стояла верства князів і панів. До неї належали члени литовської династії, нащадки давніх українських династій, визначні боярські роди. Сюди належали князі Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Ружинські та інші, а також бояри Хребтовичі, Семашки, Чапличі і багато інших. Основою сили цієї верстви була земельна власність. Вони мали свої власні родові герби і воєнні коругви, тримали у своїх руках усі вищі становища, входили до складу великокняжої ради, підлягали судові великого князя.

Другу групу складали бояри, які під польським впливом перетворились у шляхту. Шляхетський стан у Польщі від половини XV ст. мав провідне становище в державі, взяв у свої руки законодавство і все більше обмежував владу короля. Українська шляхта формально мала права такі ж як і польська, але насправді часто відчувала утиски, упереджене ставлення, релігійні переслідування.

Селянство до половини XVII ст. ще не було однорідною верствою, а складалось з різних груп, з різними обов'язками, які лише з часом зіллються в одну селянську верству. Становище селян залежало від устрою сіл, які за правом були руські, німецькі, волоські і шляхетські (польські). В селах руського права існували залишки давнього громадського ладу, що походив від князівської епохи. Кілька дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого (тивуна, отамана). Громада мала спільні ліси, пасовиська, сіножаті, озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священника. Кільканадцять громад складали волость, зібрання якої називалось вічем. У селах волоського права (Закарпаття, Галичина, Холмщина) теж збереглись залишки давнього устрою. Осадчий, що закладав село називався князем і його влада була спадковою. Він вів суд і управу, але з участю громади. Група сіл творила так звану країну, під проводом крайника. Двічі на рік (восени і навесні) крайники, князі і всі господарі збирались на зібрання, де вирішували справи всієї околиці. В селах німецького права селяни діставали індивідуальні наділи, лани, не виконували робіт, а тільки платили чинші і мали самоуправу під проводом війта або солтиса.

По Люблінській унії українські землі поділили на шість воєводств. XIV -- XVI ст. були золотим віком для селян, періодом добробуту. Феодал виробляв продукти для задоволення своїх потреб, а служба у війську і брак ринків відбивали у феодалів бажання займатися комерцією, а тому вони ро-здавали землю селянам. Знать не втручалася у селянські справи. Із вдоско-наленням знарядь праці і колонізацією нових земель оброки залишалися незмінними і селянинові прибутки зростали. Містам надавалась певна авто-номія в управлінні, що сприяло їх розвитку і зростанню.

В міру того як зростала влада шляхти поширювалось і шляхетське пра-во, або польське. Пани викуповували посади солтисів та війтів і скасовува-ли самоуправу. Вони ж вcтановлювали нові види податків і відробітків для селян.

Протягом XVI ст. пожвавилась господарська діяльність. У другій половині століття в зв(язку з напливом золота і срібла з Нового Світу сталося небачене підвищення цін на хліб та м(ясо, що сприяло попиту на виробництво саме цих товарів. Щоб виробляти продовольство ефективніше і у біль-шій кількості, феодали стали перетворювати свої володіння на комерційно орієнтовані господарства - фільварки, для чого селянські наділи були поставлені під суворий контроль і включені до феодальних маєтків, відробіткові роботи збільшені. Згодом селяни розглядалися польськими панами як дешева робоча сила. До Литовського статуту 1557 р. прийнято "Устав на волоки", який збільшив відробіткову ренту до 3-4 днів на тиждень, не визнавав права селян на землю. Феодали позбавили селян традиційних форм самоуправління,самі судили селян, брали гроші за дозвіл на шлюб, змушували селянина користуватись панськими шинками і млинами. Селяни почали покидати своїх панів, та згодом і цього права їх було позбавлено: спершу дозволено було йти, заплативши і знайшовши собі заміну, лише в певну пору року, потім - лише в один день на рік, а згодом і зовсім заборонено. Позбавлений особистих прав селянин став кріпаком. Таким чином, коли у Західній Європі кріпацтво відмирало, то на Україні воно лише зароджувалося. Міра закріпачення селян була неоднаковою. Отримуючи за службу великі незаселені землі, польські магнати, щоб привабити селян на неосвоєні землі, пропонували їм так звані слободи - поселення, звільнені від сплати будь-яких повинностей і оброку на 15-30 років.

Боротьба за збереження культурної самобутності стала однією з основних тем в історії українців. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою. В XVI ст. через сусідство православних українців з католиками-поляками між ними почалося гостре суперництво, яке перетворилось у релігійну і культурну війну.

З 1054 року існувала ідея воз'єднання католицької та православної церков. Чотири православних єпископи, керуючись і власними інтересами, і ідеєю об'єднання церков, порушили питання про унію з Римом. Це ще й, на їхню думку, мало б піднести престиж православного духовенства, а пра-вославна шляхта отримала б рівноправність в державних справах з католицькою. Укладена в м. Бересті унія (1596 р.) пересварила між собою її прибічників і противників, а також утворила третю церкву - уніатську або греко-католицьку. Суперечки не вщухали і після підписання даної уніїї: з'явились полемічні писання Клірика Острозького, Івана Вишенського, навко-ло яких ще протягом кількох десятків років не припинялись суперечки між представниками обох таборів.

Занепад релігійний сприяв занепаду культурному. Проте у XVI ст. спостерігається відродження православ'я і культури, пов'язане з такими іменами як Костянтин Острозький, Іван Федоров, Юрій Слуцький, Андрій Курбський,Герасим Смотрицький та інші. На відміну від можновладних одинаків, виникають і групи міщан - братства, які мали такі організаційні атрибути як внески, збори, вибори службовців, общинні суди. Вони опіку-вались вдовами і сиротами своїх померлих членів, підтримували шпиталі, церкви, школи, друкарні. Торкаючись питання верховенства католицької церкви над православною, порушували проблеми верховенства польської нації над українською, полонізації української знаті.