Крути

Найавторитетнішим джерелом опису бою під Крутами є звіт командуючого військовою частиною, яка вела бій під Крутами – тоді сотника Аверкія Гончаренка. Цей звіт про перебіг бою ми й беремо за основу сьогоднішньої теми. В часі проголошення IV Універсалу Українською Центральною Радою командував українським військом полковник Капкан. Він ще в грудні 1917 року вислав на оборону надзвичайно важливого залізничного вузла, станції Бахмач, старший курс Першої ім. гетьмана Б. Хмельницького Юнацької військової школи під командою Ген. Штабу сотника Носенка.

Ця школа (старший курс), у складі 4-х сотень (по 150 юнаків у сотні), 20 старшин та 18 кулеметів виїхала 8 грудня 1917 року з Києва на станцію Бахмач. Бахмач адміністраційно належав до міста Чернігова й тут виконував функції військово-адміністраційні сотник Ф. Тимченко. Цей останній не мав при собі жодного війська і йому було приділено на допомогу зі складу Юнацької школи сотника М. Богаєвського.

Відразу ж по приїзді школи, між двома сотниками - Носенком і Тимченком - виникли непорозуміння на тлі підлеглості і влади. Кожен хотів бути старшим. Командуючий військами полковник Капкан мусив був навести тут порядок, і він його навів. Сотника Д. Носенка було усунено від керування школою і фронтом, а на його місце вислано було сотника А. Гончаренка, який разом з молодшим курсом, рештою Юнацької школи, 23 грудня 1917 року поїхали на станцію Бахмач.

Становище нового коменданта було надзвичайно тяжке. З півночі насувалися азійські орди червоних москвинів, у самому Бахмачі, в депо - близько 2000 комуністично загітованих робітників, залізничники саботували, довколишнє населення було "нейтральне".

Довкола самі вороги й жодної надії на допомогу. Це було для командуючого фронта ясним, бо ж і сам полковник Капкан, виряджаючи його сюди, сказав: "На поміч – трудно чекати"...

Активність ворога збільшувалася, бо сили його все зростали. Безпосередній наступ на Юнацьку школу вів "товаріщ" Берзін, сили якого складалися з 3000 червоноармійців, 400 матросів та 12 гармат. Коли до того додати червоне запілля з "товаріщем" Кудинським та полк. Муравйовим, що 27 січня перенісся вже на станцію Бахмач, та тих 2000 робітників з депо, що, зрештою, повстали проти школи, то сили ворога – фронт і запілля – можна обчислити понад 10 тисяч душ.

Під натиском такої сили Юнацька школа примушена була залишити станцію Бахмач і через станцію Пліски відступити на станцію Крути. Безпосередньо в наступі на Крути з боку червоних банд брало участь близько 4000 багнетів.

27 січня 1918 року о 4-й рано приїхав на станцію Крути на допомогу юнакам Студентський Січовий Курінь в кількості 115-130 багнетів під командою старшини Омельченка.

Комендант фронту сотник А. Гончаренко приділив студентам найменш загрозливу ділянку фронту, на самому лівому крилі. 29 січня вранці червоні банди зімкнутими колонами розпочали наступ. Вони, очевидно, були певні, що не зустрінуть спротиву. Коли ці ворожі колони підійшли на віддаль пострілу, юнаки і студенти зустріли їх сильним вогнем цілого свого фронту та 16 кулеметів заговорили до ворога. Червоні під вогнем почали розсипатися в ланцюг.

Мали вони дуже великі втрати, але за першою лавою йшла друга, третя і так без кінця....Сили ворога росли – вони мали постійне поповнення й зайняли лінію фронту шириною в 5 кілометрів. А наші?... Горстка в 500 юнаків та студентів при 20 старшинах ледве чи й зайняли трикілометровий фронт та не мали жодного поповнення.

На допомогу юнакам прийшла на відкритій залізничній платформі всього одна гармата сотника Лощенка. Ця гармата влучним вогнем стримувала наступ ворожих банд, але коли червоні почали оточувати праве крило юнаків, вони, не маючи змоги повернути гармату для пострілу вбік, відійшли з лінії бою.

Шукаючи допомоги фронтові, сотники Тимченко і Богачевський від'їхали до міста Ніжина, аби відти привести полк ім. Т. Шевченка, що саме там був, але..... той полк оголосив "нейтралітет" і на фронт не поїхав. Коло 12-ї години червоні розпочали наступ проти студентів, але, попавши під перехресний вогонь, від цього наміру відмовилися та продовжували маневр обхвату правого нашого крила.

Сили ворога це дозволяли. На лінію бою була введена наша резервна сотня – на праве крило, яке складало найбільшу загрозу. Так трималися наші безстрашні герої аж до вечора. Треба було відходити. Про відхід дістали наказ перші студенти, потім друга сотня і зрештою 3-тя і 4-та сотні юнаків. Перша сотня, яка прийшла з резерву, прикривала відступ.

Вже коли сідали в поїзд, запримітили відсутність багатьох студентів, яких бачили живими. Вислана розвідка донесла, що вони, відступаючи затемна, пішли на вогні - на станцію Крути, яку в той момент вже захопили червоні. Ці 32 студенти, а в тім числі і рідний брат команданта фронту А. Гончаренка, Володимир Шульгин, Пипський і другі загинули в рукопашному бою. Поїзд з юнаками й студентами відійшов у напрямі станції Ніжин. Тут стояв Шевченківський полк, який замість того, щоб виступити на фронт, перейшов ганебно на бік ворога, та навіть хотів обеззброїти крутянців, але це їм не вдалося.

На станції Бровари комендант Юнацької школи і бою під Крутами сотник Аверкій Гончаренко склав звіт Симонові Петлюрі, як комендантові Слобідського Коша, що тоді зі своїми гайдамаками готувався до наступу на Київ, на Арсенал.

Скінчився бій під Крутами – близько 250 юнаків і студентів та 10 старшин, а в тому числі й комендант студентів Омельченко, зложили свої молоді голови, принісши в жертву Батьківщині своє молоде розквітаюче життя, а з тих 32 студентів, що попали до бандитського полону, 28 душ, зазнавши неймовірних мук, розшматовані багнетами дикої московської орди, випили свій страдницький келих до дна, але не зрадили України. 4-х поранених студентів було відвезено до Харкова.

Є необхідним відобразити ті обставини і умови тогочасного життя в Україні, які довели до висилки Студентського Січового Куреня на фронт.

На початках революції в Росії, а тим самим і в Україні українська етнографічна людність прагнула до якнайширшого і найшвидшого улаштування свого національного життя.

Українці-вояки, що були розкидані по широких просторах так званої "необ'ятної Росії", а головне на всіх її фронтах, цілком свідомо віддавали себе до розпорядження Українській Центральній Раді, готові були йти на найбільші жертви. Цього моменту Українська Центральна Рада не врахувала. Час ішов і діяв не на користь Україні, а проти неї, бо білі, а особливо червоні москалі використали той час на підготовку своїх сил, вони кинули крайні демагогічні соціальні кличі-гасла щоб тим самим перетворити в Україні революцію національну в революцію соціальну. Українське робітництво й селянство, а тим самим і фронтовики поволі відходили від гасел національних та кинулися за гаслами соціальними - "за фабрики, за землю"....

Молода Українська Держава творилась у бурхливі часи революції; у фокусі її тодішнього державного апарату переплутувались і переплітались різні ідеї, відчуття, прагнення й пристрасті краю, які ще до того інтифікувались і загострювались міжусобною боротьбою розбурханого революцією населення.

Україна тоді кипіла й вирувала. І ця постійна змінність і неспокій надавали тоді всьому українському життю крайню многогранність. Цілком вільно і близько один до одного могли тоді укладатись і виявлятись і великі людські та громадські чесноти, і низька, підла негідність; з одного боку – справжній вияв ентузіазму, вияв мужності, жертовності, самовідданості, гідності розуму, волі, стійкості, віри і любові, а з другого – депресія, страх, самолюбство, амбіція, фальш, брехня, продажність, брутальність, цинізм, обман, глупота і малодушність.

Саме в такий момент виданий був IV Універсал. Військо, стомлене великою війною, розколихане революцією, ставало або байдужо-нейтральним до ідеї самостійності, а подекуди навіть і ворожим. З поведінки полків у Києві росла тривога непевності. Це все спонукало національне свідоме студентство подати ініціативу створення організаційного комітету, який би перевів організацію надійної озброєної сили для захисту молодої Української Держави. Це випало саме в ті часи, коли славної пам'яті С. Петлюра пішов у відставку з посади Генерального Секретаря військових справ та був замінений М. Поршем. Симон Петлюра добре зрозумів і бачив небезпеку, яка загрожувала Україні, й тому розпочав формування свого Слобідського Коша, тої надійної сили, до якої також закликали і студенти.

Організаційний Комітет оголосив у пресі відозву до академічної молоді. У відозві зазначалося, що надії на українські полки завеликі, що треба братися до того студентству. Відозва ця була повна свідомості всього загрозливого стану суворої дійсності. Студенти почали вписуватись до Українського Студенського Січового Куреня. Спочатку цей курінь мав нести лише службу при охороні Центральної Ради, але... коли червоні банди стали загрожувати безпосередньо столиці України – Києву, той курінь відправлено було на допомогу Юнацькій (старшинській) школі, що займала тоді фронт на станції Бахмач. Так необстріляні в боях, необсмалені в пороховому диму світової війни, недосвідчені вояки приїхали того сивого, зимового, морозного ранку на Крутянську землю...

Це приїхала молодь, студенти, гімназисти, що ще так недавно сиділи в школі і вивчали як щось цілком теоретичне, як щось цілком історичне, далеке від життя, що "славна смерть за батьківщину," – ці учні, майже ще діти, мусили тепер скласти тут справжній іспит зрілості, довести, чи можуть вони добре перекласти українською мовою латинське твердження й чи можуть вони застосувати його зі сторінок історії до життя сучасного, зауважує В. Филинович.

А коли прийшлось мати діло зі справжнім ворогом, коли навкруги з'явилася кров і смерть, – пише він далі, – не розгубилися ці юнаки і студенти. І хоч у кожного з крутян було велике бажання жити, жити в своїй щойно посталій державі, працювати в ній і для неї - вони свідомо йшли на смерть за Батьківщину, бо ця ж сама Батьківщина вимагала від них найтяжчої жертви, вимагала від них скінчити своє, зовсім ще не розпочате життя, далеко від власного дому, родини, близьких, на холодному снігу біля КРУТ.

І ніхто з тої молоді не затремтів, ніхто не кинув бою, відважно ставши на герць з неймовірно численнішим, неймовірно сильнішим, жорстоким московським ворогом. Багато з них зложили свої буйні молоді голови на крутянській землі, рясно її окропивши своєю дорогоцінною, щирою українською кров'ю. А у великій книзі історії України з'явилася нова золота, окроплена кров'ю сторінка, назва якої – КРУТИ!

Що ж до самого бою під Крутами, з точки зору військової, то нічого особливого не сталося. Бій, яких наша армія за час боротьби і до Крут, і після них, мала немало. Були бої навіть кривавіші, були й знущання над нашими переможеними вояками. Але бій під Крутами входить у нашу історію, як зразок жертовності, мучеництва і героїзму. Кажуть звичайно, що Крути – українські Термопіли, подібні до грецьких, під якими поліг смертю героя спартанський цар Леонід зі своїми 300 воїнами, стримуючи в 481-му році до Різдва Христового навалу війська царя перського Ксеркса, що мав 170000 душ свого війська. Цей бій під Термопілами впродовж 2500 літ до Крут був для всіх народів світу зразком жертвенності для батьківщини, не занесений, як перлина мистецької творчості генія військового, до історії військового мистецтва.

З цього боку він нижче не лише творчості Епамідонта при Лавтрах року 371-го до Різдва, а навіть і творчості Мільтіяда під Маратоном 491-го року до Різдва. Однак Термопіли є зразком і перлиною для історії людської жертовності й самопосвяти для свого народу й незалежності державної. З цього боку дійсно є схожість поміж спартанцями Леоніда і нашою крутянською молоддю.

Однак таке шаблонне порівняння, коли порівняти самопосвяту й силу жертовності духа та відданості наших Героїв Крутян, не є на місці – бо не треба забувати, що:

1. Спарта в час події в Термопілах була вже 300 літ не лише самостійною державою, але і гегемоном над іншими державами тодішньої Греції, а Україна до часу Крут 264 роки була в неволі, в якій стратила навіть ім'я своє.

2. У Спарті цілий уклад життя, побут були мілітаризовані. У Спарті матері і сестри своїм синам, братам і нареченим, випроваджуючи на війну, зичили: "Зі щитом або на щиті". А на Україні?... На Україні плач за новобранцем у народних масах, та й література наша від тих народних мас не відстає – у Винниченка солдат тільки той, що розстрілює революціонерів або, як його "Боротьба" є просякнута відразою і нехіттю до військ. Те ж саме бачимо у Кобилянської в творі "Земля" і т. п.

3. У Спарті цілий народ був за Леонідом з його спартанцями, чекав від нього героїзму як чогось звичайного. Цілий геній народний був з ним, а на Україні розагітоване багатотисячне військо оголошувало нейтралітет, залізничники і населення не лише не були з Крутянцями, а навіть були вороже наставлені до них.

4. Спартанці в Термопілах використали непереможну природу, місцевість їм сприятливу, а Крутяни опинилися в чистім полі.

На тлі оцих обставин, що були за спартанців і рішуче проти Крутян, КРУТИ є далеко вищі героїзмом й офірністю за спартанські Термопіли..

Не бракує жалів і від провідників тодішньої української армії на те, що даремно, необачно вислали на загибель юнацтво українське, що його жертва занадто висока і нічим її оплатити, віддячити. Уряд і провід військовий можуть собі дозволити ці жалі. Бо і від них немало залежало і залежатиме, щоб Крути вже не повторилися. На сьогоднішній час Україна має ще сильного північного ворога, світ ще так байдужий до наших змагань і волі, то чи товаришам, полеглим під Крутами, чи то сучасній молоді треба бути завжди готовими до Крут.

Коли треба буде, коли не знайдеться інших виходів і можливостей – Крути мусять бути.

Потрібно вічно про це пам'ятати і не забувати. Менше буде прикрих несподіванок.

Крути – це символ нашої непідготованості, символ вічної нашої самітності перед лицем фатальної небезпеки, і то не завжди тільки з нашої вини.

Не довго, на той раз, тяглася окупація московськими бандами України, їх вигнали з нашої землі, і 19 березня 1918 року тіла замордованих Крутян було розшукано і привезено до Києва.

Березневе українське сонце пестило вкриті червоною китайкою домовини – то українська столиця, молода Українська Держава, урочисто ховала перших своїх безстрашних Героїв, тих, які гордо, за лицарським козацьким звичаєм, душу й тіло поклали за самостійність, за незалежність, за волю Батьківщини. Поховали ці українські гордощі недалеко від могили першого українського князя – біля Аскольдової могили.

І струміли щирі сльози на сиву бороду першого Голови Української Держави проф. М. Грушевського, коли він тремтячим голосом говорив:

"Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні. Славна смерть за Україну".

А в сьогоднішній день, у річницю їх геройської смерті, з гордощами національними, що український народ має, нехай і трагедію, але Крути - схилімо свої голови в глибокій пошані перед світлою пам'яттю їх!