Був січневий морозний день 1918 року. Раїнка сиділа край вікна й дивилася на сіру, сумну, ледве притрушену снігом вулицю Києва. Швидко пробігали перехожі, мов утікали від холоду.
"Чи довго ще так буде? – думала Раїнка. – Різдво минуло, Водохреща теж, школи нема... У шкільних будинках лежать поранені. Вчителі десь у війську. Мама поїхала на село по харчі. А Микола ще вранці кудись пішов і не вернувся".
— Бабуню, де Микола?
— Та він, дитино, побіг вписуватися до війська. Казав: учора проголосили незалежну Україну.
— Куди ж йому до війська?! Йому ж п'ятнадцять років!
— Видно, треба Україні й таких вояків, – зітхнула бабуня, підкидаючи в піч кусні порубаних старих крісел. Журилася вона, чим будуть топити завтра...
Сиділи мовчки, гріючи руки біля невеличкої печі. Сиділи так цілий день, не ївши, бо й не було чого. Увечері почули під хатою швидкі кроки. Двері з грюкотом відчинилися і вбіг Микола.
— Бабуню, благословіть! Іду на фронт! – крикнув радісно.
— Дитино моя! – заломила руки бабуня. – Хіба ж ти знаєш, що таке фронт?
— Благословіть, бабуню, бо ось, бачте, ні батька, ні матері!
Бабуся швидко поставила на піч чайник, дістала шматок хліба, поклала тремтячими руками на стіл і промовила:
— Хоч з'їж, хоч випий!
Коли Микола нашвидку проковтнув гарячий чай, бабуня взяла в руки малу іконку Матері Божої з "Нерушимої стіни" Софійського собору.
— Хай Бог благословляє тебе, дитино моя!
Зняла з шиї хрестик і дала Миколі.
- А в якому ти курені? – спитала тихо Раїнка.
— У студентському, сестричко, – гордо відповів Микола. – Там – такі, як я – молоді. Ми сьогодні охороняли Педагогічний музей, де засідає Центральна Рада. А завтра, може, виїдемо на фронт, на Бахмач. Ну, прощайте!
І Микола весело вибіг, немовби йшов до товариша в гості. Бабуня тихо плакала.
— Та що це ви, бабуню, вже похорон справляєте? – сказала Раїнка.
— Та й справді, краще молитись. Все ж вони занадто ще молоді, щоб іти на війну. І їх мало. Їх сотні – а в московському війську тисячі.
Сумно минали дні. Приїхала мама з села, привезла харчів. Але ніхто й їсти не схотів. Чекали вісток. Ні тата, ні брата. Зачували: студентський курінь десь аж під Крутами.
Раїнка не виходила з хати бо на вулицях весь час була стрілянина. Аж одного дня хтось сказав, що до Києва вступили синьожупанники і між ними бачили Раїниного батька. Дівчинка закуталась у теплу бабунину хустку й вибігла на вулицю. Затрималася під наріжним будинком на Хрещатику.
Від Дніпра віяв морозний вітер і трусив снігом. І побачила Раїнка військо – чудове військо в синіх жупанах і смушевих шапках. Вояки йшли, вибиваючи такт.
— Тату, тату! – закричала Раїнка. Ось ішов її тато скраю! Вона підбігла й ухопила його за руку, але він глянув на неї почервонілими очима і показав рукою вниз Хрещатика.
— Дивись, дитино! Це ховають хлопців-героїв, що згинули під Крутами. Там і наш Микола.
Хрещатиком посувався інший похід – на Аскольдову могилу. Йшла військова старшина. Священики співали "за упокій". За ними на возах везли у домовинах молодих лицарів. Згинули вони 29 січня 1918 року під Крутами. Триста їх ставили спротив трьом тисячам москалів. Але ні один не здався в полон.
Раїнка не плакала за братом. Вона йшла з гордо піднесеною головою, співаючи "вічная пам'ять" своєму братові-героєві та його друзям.
