Після ранньої смерті першої дружини Іван Васильович одружився вдруге - з учителькою музики i спiвiв Ганною Петрівною Константинович. 1863 року в подружжя народився син Володя. Ганна Петрівна мала приємний i сильний голос, любила співати, гарно вишивала. Завдяки господині у помешканні Вернадських панував український побут, рідна мова i пісня.

Клiмат Петербурга став причиною хвороби Iвана Васильовича, що змусило сiм'ю 1868 року переiхати до Харкова - одного з провiдних центрiв науки i культури тогочасної Росiйської iмперiї. Незважаючи на жорстокi жорна русифiкацiї, тут ще жив український дух i зберiгалась народна мова.
У 1873 р. Володимир пiшов у перший клас Харкiвської гiмназiї. Але провчився тут лише рiк, бо сiм'я на декiлька рокiв поiхала за кордон (Вiдень, Дрезден, Венецiя), де Iван Васильович стажуеться в галузi полiтекономiї, а звiдти повернулася в Петербург. Тринадцятирiчний Володя йде у третiй клас 1-оi петербурзької гiмназiї, по закiнченнi якої поступае на природниче вiддiлення фiзико-математичного факультету Петербурзького унiверситету, в якому в тi часи викладали видатнi ученi. Ще студентом Володимир стае членом одного з народницьких гурткiв, де знайомиться з Наталiею Егорiвною Старицькою, з якою згодом одружуеться. З нею, за його словами, вiн прожив "душа в душу i думка в думку "майже 5 щасливих рокiв. 

Пiсля закiнчення унiверситету Вернадський працюе в Мiнералогiчному музеi цього закладу. Через деякий час його посилають у вiдрядження для вдосконалення знань в галузi мiнералогii в Iталiю, Нiмеччину i Францiю. Пiсля стажування Вернадський разом з дружиною переiздить до Москви, де читае курс мiнералогii i кристалографii в мiсцевому унiверситетi.

Але це зовсiм не означае, що вiн забув про Украiну. З дитинства пов'язаний з нею багатьма сiмейними, родинними i дружнiми зв'язками, Вернадський краще вiд багатьох доморощених патрiотiв розумiв витоки украiнського нацiонального руху, явно симпатизував йому. Про це засвiдчуе, наприклад, запис у щоденнику пiд час його перебування в Полтавi: "З Iмшенецьким i Бельговським обговорювали звернення i платформу Украiнськоi партii народноi волi (УПНВ). Була цiкава розмова про украiнську мову i украiнське питання.

Обидва вважають себе украiнцями, але гадають, що культура духовна - загальна. Толстой, Тургенев, Гончаров настiльки ж рiднi украiнському мужиковi, як i великоросiйському. Я в цьому багато в чому з ними згоден, але вважаю, що iхне ставлення до украiнськоi мови недостатне. Менi здаеться, потрiбно розрiзняти - росiйське, украiнське, великоросiйське...". I далi: "Цiкаве вiдношення до украiнського питання творчих сил у Полтавi - негативне. Повне в них безлюддя. Серед працюючих натуралiстiв - нi одного нацiонально налаштованого украiнця..." - з прикрiстю та мало прихованим подивом пише вiн.

Вернадський iз захопленням сприйняв звiстку про повну самостiйнiсть Украiни, яку проголосила Центральна Рада 11.01.1918 року. Як iстинний гуманiст, вiн не визнавав бiльшовицького перевороту, нехтував самою iдеею насильницькоi змiни влади.
Пiсля арешту Тимчасового уряду Керенського нависла небезпека i над Вернадським. Незабаром вiн таемно вiд 'iжджае до Полтави, звiдти на початку травня 1918 р. у складi делегацii вiд Полтави iде в Киiв на з'iзд УПНВ i зупиняеться в давнього товариша - iсторика М. П. Василенка, який при Скоропадському сумiщав пости Мiнiстра закордонних справ i Мiнiстра народноi освiти Украiни. Розчарований з'iздом, вiн пише: "Очевидно, що з'iзд до цих пiр неясно усвiдомлюе вiдокремлення Украiни, i сьогоднiшня доповiдь Ржепецького про нацiональну валюту справила величезне враження. Вiн пiдняв яснiше, нiж Василенко, питання про Крим, необхiднiсть включення його в Украiну... У доповiдi Киiвського обласного комiтету про украiнську мову говориться як про одну з державних".

У Вернадського виникае зневага до деяких носiiв новоi, начебто украiнськоi, влади, що використовують ii в своiх iнтересах: "Йде годiвля, створення численного невiгласького, жадiбного до грошей чиновництва, не здатного до дii, i хабарництво". Розмiрковуючи над керiвними кадрами, вiн вiдзначае: "... нi однiеi людини, яка б була висунута соцiалiстами або украiнцями: нема видатних людей - виставляються люди iншого типу: Семенченко, Кияницин, Соколовський. Усi люди непересiчнi, хоча далекi вiд соцiалiзму i вiд украiнськоi державностi...". У щоденнику ученого з'явився й запис, схожий на чiткий дiагноз досвiдченого i мудрого лiкаря: "Навряд чи зможе за умов, якi е в краiнi, вiдродитися Украiна з чисто украiнською мовою i культурою...".

Незважаючи на те, що влада у Киевi в кiнцi 1918 р. - на початку 1919 р. весь час змiнювалась, а соцiальнi явища щоразу доходили точки кипiння, Вернадський залишаеться тут i продовжуе роботу щодо органiзацii УАН, очолюе кафедру мiнералогii фiзико-математичного вiддiлення академii, читае лекцii з геохiмii в унiверситетi Св. Володимира. УАН була створена.

З другим приходом у Киiв бiльшовикiв 3 грудня 1919 р. i вiдступом Добровольчоi армii (ДА) Денiкiна, з режимом якого Вернадський намагався спiвпрацювати, йому разом з групою iнших учених доводиться виiхати в Ростов. Але й тут учений не почувався в безпецi. Найбiльше вiн боiться того, що за розвалу держави йому не вдасться реалiзувати своi науковi iдеi: "А попереду стiльки думок, стiльки нових досягнень. I такий ясний шлях подальшоi роботи". Заради науковоi роботи Вернадський був готовий на все: на переiзд у Новоросiйськ, Одесу, Крим, Болгарiю, навiть ще далi, на Захiд чи в Америку. Тому, коли ДА була розгромлена бiльшовиками, пiсля тривожних сумнiвiв i хитань Вернадський приймае запрошення очолити кафедру геохiмii i мiнералогii Таврiйського унiверситету. Незабаром пiсля смертi ректора Р. Гельвiга на цю посаду було обрано В. Вернадського. "Якби вiн не вмер, я був би в Лондонi", - запише вiн пiзнiше у щоденник. Але пiд натиском бiльшовикiв незабаром упав i Крим.

Сподiвання Вернадського на незалежнiсть Украiни виявилось марним. Вихiд вiн бачить у порозумiннi мiж помiркованими колами украiнського суспiльства i передовою демократично налаштованою росiйською iнтелiгенцiею, закликає сторони до дiалогу. На думку Вернадського, мiжнацiональнi проблеми можна розв'язати шляхом надання Украiнi рiвних з Росiею полiтичних прав, а також прав на навчання i користування рiдною мовою, розвиток культури тощо.

У читача може скластися враження, що Вернадський був не досить принциповим , страждав конформiзмом: то вiн виступае за незалежнiсть Украiни, то ратує за федеральний устрiй Росii, то ненавидить бiльшовизм, то спiвпрацюе з ним. Так, у листi до свого сина Георгiя, що мешкав на той час у Празi, вiн пише: "Найбiльше боюсь руйнування Росiйськоi держави, бо знову зв'язати частини, що розiрвалися, нiколи не вдаеться - Украiна i Грузiя - найбiльш небезпечнi частини... Якщо руйнування не буде - у мене все мiцнiшае вiра чи, скорiше, свiдоме переконання, що врештi-решт Росiя йде до демократичного робiтничо-селянського царства з сильною федеральною структурою..." Цей фрагмент листа, як i низка iнших висловлювань Вернадського, дав пiдставу деяким дослiдникам стверджувати, що вчений завжди стояв за "едину i недiлиму" i пiсля нетривалих коливань назавжди полюбив радянську iмперiю.

Так то воно так, але достеменно вiдомо, що Вернадський постiйно перебував пiд пильним наглядом ЧК. Вiн навiть побував у камерi попереднього ув'язнення Петроградського чека (липень 1921 р.), де його з пристрастю допитали. На наше переконання, наведенi вище рядки з листа Вернадського є не що iнше, як намагання автора у такий спосiб захистити вiд всюдисущого ЧК своiх улюблених дочку й сина, що перебували в емiграцii, тож доводилося демонструвати власну лояльнiсть до радянськоi влади. Адже мати родичiв за кордоном та ще й пiдтримувати з ними зв'язок було дуже небезпечно.

У Вернадського була велика ясно усвiдомлена мета. "Менi судилося сказати людству нове в тому вченнi про живу речовину, яке я створюю, ... це е мiй поклик, мiй обов'язок, покладений на мене, який я повинен проводити в життя - як пророк, який вiдчувае всерединi себе голос, що закликае його до дiяльностi" - пише вiн у одному з листiв. Заради втiлення головноi iдеi життя у себе вдома, а не за кордоном, Вернадський пiшов на компромiс iз ненависною бiльшовицькою владою. Тож не поспiшаймо з судом: поспiшний суд - неправий суд.

З поверненням до Петрограда, куди його вислали з Криму за неблагонадiйнiсть, для Вернадського почався плiдний перiод науковоi i науково-органiзацiйноi дiяльностi, який було перервано лише з 1922 по 1926 роки, у зв'язку з вiдрядженням до Францii для читання лекцiй у знаменитому Сорбонському унiверситетi. Повернувшись звiдти, Вернадський публiкуе чи не найголовнiшу свою книгу "Бiосфера", в якiй уперше теоретично визначае поняття бiосфери як шару активного органiчного життя на Землi, що використовуе енергiю Сонця та перебувае у тiсних прямих i зворотних зв'язках з геологiчними оболонками i атмосферою Землi.

Слiд особливо наголосити, що вчення про бiосферу має величезне науково-практичне значення, бо є основою пiзнання законiв розвитку людськоi цивiлiзацii, зокрема заходiв охорони природи вiд негативних природно-техногенних змiн та передбачення цих змiн. Воно конче необхiдне людинi, щоб вижити, забезпечити майбутне своiх нащадкiв. Бо, як писав великий Гете: "Люди пiдкоряються законам природи навiть тодi, коли дiють проти них".

В останнi роки життя Вернадський усе бiльше уваги i iнтелектуальних зусиль придiляв фiлософсько-теоретичним розробкам проблем "Життя в космосi", "Автотрофне живлення людини" та вченню про ноосферу. А ми, його украiнськi спадкоемцi, маемо ще один неоцiненний скарб - щоденники, зокрема, тi записи, в яких вiн аналiзуе полiтичне становище Украiни i Росii в роки жовтневого перевороту i громадянськоi вiйни. Вивчаючи iх, доходимо висновку: мiж тодiшньою i сучасною полiтичною ситуацiею в Украiнi е чимало спiльного. Як i вiсiмдесят п'ять рокiв тому, на дванадцятому роцi незалежностi украiнський народ залишаеться роз'еднаним i дiе за принципом: хто в лiс, а хто по дрова. Iснують потужнi зовнiшнi i внутрiшнi сили, якi волiють, щоб украiнська iдея тлiла, а не розгорялась.