Після смерти митрополита Юліяна Куїловського львівським ми­трополитом став станиславівський єпископ Андрій Шептицький ЧСВВ. Рим затвердив його 17. XII. 1900 р., а його інтронізація на митрополичий престіл відбулася 17. І. 1901 р. Велику книгу можна було б написати про життя і діяльність митрополита Шептицького, але ми змушені обмежитися тільки до найважніших і сут­тєвих   моментів.

Нарочно полишаємо на боці історію роду Шептицьких, а ці­кавих відсилаємо до окремих праць Шпитковського, Прокопчука й ін. Згадаємо тільки, що рід Шептицьких сягає своїми початками ХV-го століття і що з нього вийшли такі заслужені мужі для укра­їнської Церкви, як: Варлаам – єпископ львівський (1700-1715), Атанасій – єпископ перемиський (1762-1779), Атанасій – митро­полит київський (1729-1746), Лев – митрополит київський (1778-1779).

Із цього славного роду графів на Шептицях, у Прилбичах біля Яворова (Зах. Україна), з батьків Івана й Софії з роду Фредро, дня 29 липня 1865 р. народився третій із ряду син, якого при хре­щенні назвали Роман, Олександер (Марія). Від найраніших літ його юности  мати виховувала Романа  Олександра  в   глибоко   релігійному дусі. З уваги на слабке здоров'я, Роман не ходив до школи, але вдома під проводом матері й найкращих учителів (напр. французь­кого клирика Арнетта, Максимовича, Петеленца й ін.) переробив приватно матеріял вселюдної школи й перших чотирьох кляс гім­назії. Маючи велике бажання першого св. Причастя – за порадою сповідника матері – Роман прийняв набожно перше св. Причастя в церкві Отців Бернардинів у Львові 17. V. 1876 р. Вищі кляси гімназії від п'ятої до восьмої закінчив у Кракові в гімназії св. Анни, завершивши їх матурою з відзначенням 11. VI. 1883 р. З тих часів треба згадати особливе замилування Романа до збирання книжок, на яких підписувався по українськи. Після матури відвідав із своїм батьком Унів – митрополичу палату, де зберігалися пам'ятки по Шептицьких. Тоді теж поїхав до Венеції і пробув там місяць. По повороті зголосився до однорічної військової служби і був приді­лений до першого полку драґунів, але військової служби не закінчив, бо тяжко занедужав на шкарлятину. Як наслідок тієї недуги зали­шилося йому гостре запалення суставів, із чого почалася недуга ніг. Майже одночасно Роман записався на правничий факультет краківського університету. Видужавши перейшов на третій семестр права в Братиславі, де навіть заложив католицьке товариство п. н. "Соцієтас Гозіяна". Після двох семестрів знову вернувся до Кра­кова, де й осягнув ступінь доктора прав 19. V. 1888 р. Світ обіцював Романові блискучу карієру, але він відказався від неї, йдучи за Божим покликом.

Ще по матурі 1883 р. Роман просив у батька дозволу вступити до Чину св. Василія Великого, що в ньому саме тоді ОО. Єзуїти зачинали реформу. Одначе батько не погодився на те. Увесь час правничих студій Роман не тратив із-перед очей своєї мети, його подорожі під час студій в Україну, до Москви, де він пізнав Воло­димира Соловйова, а передовсім його авдієнція в Папи Лева XIII, тільки скріпили його в постанові. Щойно по доктораті Романа бать­ко погодився і Роман виїхав на новіціят до Добромиля 28. V. 1888 р. Вступив, як 89-ий кандидат від початків реформи. Вступлення мо­лодого графа, доктора прав і ідейного потомка Шептицьких до українського   ще   й   до   того  греко-католицького   манастиря   найшло відповідний відгомін у нашій і чужій пресі. Ледве Роман пересту­пив пороги новіціяту, а вже було пізнати, з яким зрозумінням і серйозністю береться до вибраного діла. З такою ревністю брався до всіх духовних вправ, а передовсім до умертвлень і постів, що на­стоятелі мусіли стримувати його запал." Бачучи його ревність, на­стоятелі постаралися для нього про скорочення часу вступної проби з шістьох місяців на один. Дотичне звільнення надіслала св. Кон-ґреґація для розширення віри під датою 21. VI. 1888 р. У висліді цього І. VII. т. р. кандидат "брат Александер" облікся у василіян-ську рясу і хресне ім'я замінив на чернече: Андрей. Під час нові­ціяту з великим скупленням відправив місячні реколекції і робив наглядні поступи в  чеснотах.

Після новіціяту, що приписово триває рік і шість тижнів, Андрій зложив перші чернечі обіти на празник Чесного Хреста в Добро-милі 13. VIII. 1889 р. Це був новий вузол, що ним брат Андрій зв'язав себе з Чином св. Василія Великого. До кінця шкільного року 1889/90 брат Андрій перебував дальше в Добромилі і в той час студіював теорію церковної вимови. Із новим шкільним роком пе­рейшов до єзуїтської колегії в Кракові, де разом з іншими молоди­ми Василіянами (як: Філяс, Ткачук, Ортинський) студіював схо-лястичну філософію, а після неї богословію, завершивши їх докторатом богословії. Після трьох літ т. зв. другого новіціяту в празник Успіння Божої Матері 1892 р. брат Андрій склав у Кристинополі торжественну професію і став канонічно влученим між вірних гре-ко-католицького обряду, як заряджує конституція Лева XIII "Сін-ґуляре презідіюм", та набув правний титул до свячень, що їх отри­мав у Перемишлі з рук єпископа Юліяна Пелеша 22. VIII. 1892 р. Після приміційних торжеств у Прилбичах, о. Андрій остався кілька місяців у Кристинополі. Коли ж 1893 р. Василіяни перейняли ве­дення новіціяту в Добромилі– то мабуть не могли вибрати нікого відповіднішого на відповідальний уряд магістра новиків, як о. Ан­дрій. Повних три роки о. Андрій виконував цей важкий уряд на велике вдоволення настоятелів і новиків. його учні-новики одно­голосно підкреслювали великі дарування й небуденні прикмети, яки ми відзначався їх улюблений учитель. Його незвичайно лагідна вдача робила з нього радше батька, як настоятеля, а своїм приклад­ним життям він неначе вчив усіх  безнастанно.

Одначе вже 20. VI. 1896 р. призначено о. Андрія ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. Щойно тут апостольський запал о. Андрія набрав дійсно широкого розмаху. За час свого недовгого побуту у Львові о. Андрій розвинув таку велику душпастирську й місійну працю, що справді треба подивляти його енергію й витри­валість. Десятки місій для народа, реколекцій для священиків, питомців, монахів і монахинь, недільні й принагідні проповіді, завжди глибокі й пориваючі, слухання сповідей, ведення братств і това­риств – те все виповняло працею вщерть кожний день о. Андрія. Одначе при тому не треба забувати, що він був одночасно ігуме­ном, а від 1897 р. також секретарем Протоігумена і єпископським комісарем для справ Сестер Василіянок і Сестер Служебниць. Щоб відповісти своєму задушевному бажанню заєдно навчати на­род, о. Андрій разом з о. Пл. Філясом ЧСВВ відважилися на смі­ливий у тих умовинах плян: почали видавати релігійний місячник для народу п. н. "Місіонар", що в ньому часто вияснювали соці-яльну науку Папи Лева XIII. Перше число "Місіонаря" появи­лося 19. V*. 1897 р. у 10.000 примірників. Цей журнал був дуже популярний, мав найвищий наклад із усіх наших часописів та ви­ходив аж до другої большевицької займанщини (1944 р.).

Іншим зразком далекосяглої орієнтації о. Андрія треба вва­жати його плян: оснувати василіянську місію в Болгарії для роз­горнення там унійної праці. Одначе інструкції привезені з Риму казали цей плян залишити.

Тоді стала актуальною справа обсади василіянами професор­ських місць у манастирі в Кристинополі, де були тоді богословські студії. У висліді цього о. Андрія звільнено з обов'язків львівського ігумена та іменовано професором догматики й моральної в Кри­стинополі. Одначе не довго учні втішалися своїм добрим професором, бо цісар іменував о. Андрія станиславівським єпископом, а Папа Лев ХНІ потвердив його 19. VI.  1899.

Як відомо Папа Лев ХНІ ериґував станиславівську єпархію для українців окремою буллею 25. III. 1885 р., а її першим єпи­скопом іменував о. Юліяна Пелеша. Коли ж 22. IX. 1891 р. єп. Пелеш перейшов до Перемишля, то другим станиславівським єписко­пом став Юліян Сас-Куїловський. Після перенесення єп. Куїловського на львівську митрополію ЗО. VIII. 1899 року, третім із черги станиславівським владикою став о. Андрій Шептицький ЧСВВ. Єпископська Консисторія в Станиславові окремим обіжником із 18. IX. 1899 р. повідомила світське й чернече духовенство, що новий Владика, прийнявши єпископські свячення у Львові 17. IX., приїде до Станиславова 20. IX. і вступить на владичий престіл. Цю но­мінацію вірні й духовенство прийняли з великою радістю та по­кладали на неї великі надії.

Новий Владика не тільки вповні оправдав, але й перевищив сподівання всіх. Уже перші два його пастирські листи: один до духовенства, а другий до вірних, приєднали йому серця всіх. А треба знати, що стан єпархії тоді не був веселий. В українському грома­дянстві йшла завзята боротьба між українофілами й москвофілами. Кожна з партій хотіла мати в єпископі свого прихильника. Одно­часно в Коломийщині й Косівщині ширився радикалізм – рух на­скрізь ворожий Церкві. Щоб краще пізнати стан своєї єпархії, за­раз ранньою весною 1900 р. Владика вибрався на канонічні візитації єпархії. На них молодий Владика дав себе ближче пізнати духо­венству й народові, притягав усіх до себе добротою й тактом, а на­рід захопив своїми гарними проповідями так, що невдовзі візитації перемінилися у справжні релігійні маніфестації. Владика здобув собі скоро велику популярність, а про його особу ходили між на­родом різні оповідання, навіяні чаром легендарносте. Вислідом тих візитацій були два чергові пастирські листи: один до українців на Буковині, а другий до гуцулів – українського племени, що тоді потребувало   особливої   опіки   та   релігійно-культурної   освіти.   Цей останній лист був написаний у гуцульському говорі, а його читання з  проповідниць  викликало  велике  одушевлення  на  Гуцульщині.

Особливою батьківською опікою Владика огортав українську шкільну молодь, відвідував її в бурсах, де вона вчилася, давав сти­пендії і  підмоги,  уділяв   молоді  великопісних  реколекцій.

Зокрема зайнявся справою будови духовної семінарії в Стани-славові, докупив сусідню реальність, де мала станути семінарійна каплиця і випросив в австрійського уряду 300.000 корон на будову.

Не забув і про в'язнів у карних заведеннях і для них сам уді­ляв реколекцій, сповідав їх і потішав. Треба зазначити, що ця гар­на практика: великопісних реколекцій для в'язнів протривала аж до другої  світової  війни.

Вкінці Владика подарував станиславівській Капітулі свою цін­ну бібліотеку, що нараховувала майже 4.000 томів, крім цінних стародруків. Згодом оснував окрему фундацію, якої відсотки в сумі 1.200 корон були призначені на охорону й побільшення цієї книго­збірні.

То й не диво, що коли 4. V. 1900 р. помер у Львові митро­полит Ю. Куїловський, очі всіх звернулися на Владику Андрія, як на найбільш гідного засісти на митрополичому престолі своїх слав­них попередників. І справді, 17. XII. 1900 р. Папа Лев XIII іме­нував єпископа Андрія галицьким митрополитом, а 17 січня 1901 р. відбулася його інтронізація в архикатедральному храмі св. Юра у Львові.

Боже Провидіння дало митрополитові Андрієві ласку про­довж майже 45 років кермувати Українською Католицькою Цер­квою з висоти митрополичого престолу. За цей довгий час митро­полит розгорнув таку всебічну діяльність, що її ніяк не можна вмістити у рямцях одної статті. Тому візьмемо до уваги тільки найважніші відтинки тієї діяльности. Крім цього митрополит був у нас не тільки настоятелем митрополії, але наші історичні умо-вини так тісно сплели долю Церкви з долею народу, що митро­полит став князем та провідником народу, боронив народніх прав і  кермував  його   життям   культурним,   політичним   і   національним.

У першу чергу митрополит зайнявся обновою духовної семі­нарії у Львові, в якій тоді виховувалися питомці всіх трьох єпархій.

Під час першої всесвітньої війни 1914 р., коли 3. IX. моска­лі зайняли Львів, митрополит Андрій уповні свідомий небезпек, добровільно залишився у Львові, щоб своїм прикладом і словом бодрити вірних. Щодня пополудні збирав він у своїй палаті тих інтелігентів, що осталися у Львові та підносив їх на дусі. Вплив митро­полита був для москалів небажаний. Тому вони задумали "пора­зити пастиря, щоб розбіглися вівці". Одначе треба було найти до цього якусь причину. Нагоду до цього дала прегарна проповідь, що її в наступну неділю виголосив митрополит в Успенській церкві у Львові. Москалі найперше інтернували митрополита в його па­латі, а 19 вересня вивезли його до Києва. Але тому, що приїзд ми­трополита до Києва викликав схвилювання серед київських українців, москалі перевезли митрополита найперше до  Нижнього  Новгорода, згодом до Курська, а врешті до Суздаля, де була сумної па-м'яти в'язниця для духовних злочинців. Там митрополит пробув понад 2 роки. Скільки разів відправив він там реколекції, скільки натерпівся фізично й морально – про те ніхто не знає, бо митро­полит про це нікому не оповідав. Із упадком царату, митрополита звільнили, він поїхав до Петрограду і там упорядкував наші цер­ковні справи, як ми вже згадували. Поворот митрополита перемі­нився у справжній тріюмф. Нарід вітав його всюди зо сльозами радости, але найторжественніший привіт приготовив йому княжий го­род Львів.

Тільки рік прожив митрополит іще під австрійською владою, бо після розвалу Австрії прийшла українсько-польська війна. Після війни митрополит забирався до відбудови архиєпархії, але східня Галичина рішенням Ради Амбасадорів 15. III. 1923 р. припала відновленій Польщі. Від польського уряду прийшлося митрополитові зазнати   немало   прикрощів.

Одним із головних завдань свого життя митрополит Андрій уважав працю над зближенням, а в дальшій майбутності й об'єд­нанням двох роз'єднаних християнських Церков – Східньої і За-хідньої. Ця справа була для митрополита тим більшої ваги, що те церковне роз'єднання йшло саме територією, яку суцільно замеш­кує український нарід.52 Заки митрополит виступив на арену, як справжній апостол Унії, сам довго приготовлявся основними сту­діями унійної проблематики, особистими зустрічами з такими пал­кими борцями за єдність, як В. Соловйов та поїздками в Україну і Московщину. Крім цього митрополит докладав усіх зусиль фінан­сових, наукових і організаційних, щоб підготовити до цього своє духовенство. Тому й звернувся митрополит окремим гарячим по­сланням до священиків, накликуючи їх до місійної праці, до толеранції й любови.53 Щоб до св. діла Унії підготовити належно й нарід, митрополит написав на цю тему два пастирські листи в по­пулярній формі, в 1907 і 1908 рр.

Останні літа туземного життя митрополита Андрія були йо­го Голгофтою. Майже 80 літній старець від кільканадцяти років прикутий до крісла тяжкою недугою ніг, він не тільки керував га­лицькою церковною провінцією в дуже важких часах, але ще під час другої світової війни мусів оглядати власними очима майже тотальне знищення провінції й руїну своєї праці і своїх задумів. У вересні 1939 р. прийшла перша окупація Галичини большевиками. Правда, большевицька влада з тактичних причин не розгорнула ще свого пляну знищення релігії й Церкви, але зачала безбожницьку пропаганду через пресу і насильне втягання молоді до кому­ністичних організацій. Згодом припинила діяльність духовних семі­нарій, "знаціоналізувала" все церковне майно, усунула навчання ре­лігії в школах, заборонила релігійну пресу й літературу. Незаба­ром почалися арешти, засуди й вивози вірних і священиків, хоч український єпископат залишили ще до часу в спокою.70 Неустрашимий старець-каліка протестував із гори св. Юра, та даремне. Тоді митрополит дав приказ священикам навчати дітей релігії по церквах, вишколити до цього світських апостолів, які на випадок потреби могли б теж уділяти Хрещення.71  Окремим посланням ми трополит звернувся до священиків, щоб не покидали повірених їм душ та заохочував їх до повної посвяти для Христа і Його св. Цер­кви. Монахів і монахинь, розігнаних із манастирів, заохочував, щоб вони словом і прикладом сповняли свою місію, скріпляючи світських у католицькій вірі.72 В січні 1940 р. скликав до Львова єпархіяльний синод. Що четверга в митрополичій палаті збиралося понад 100 священиків, а митрополит навчав їх нових методів душпастирювання, відповідно пристосованих до обставин. Не маючи змоги видавати друком пастирських листів, митрополит диктував священикам короткі письма, з яких священики робили по кілька копій і роздавали іншим. Дбаючи про вірних, вивезених до Росії, розписав конкурс на парохії в Києві, Одесі й інших містах, а навіть створив чотири екзархати.

Під час німецької окупації митрополит станув мужньо в оборо­ні винищуваних жидів, протестував проти надужить гештапа в Укра­їні і проти винищування совєтських полонених; усе без висліду.

Під час другої совєтської окупації, на яких три тижні перед своєю смертю, митрополит Андрій прийняв св. Оливопомазання з рук свого брата Климентія і ще двох священиків із такою набож­ністю, що зробила велике враження на всіх приявних. Не маючи змоги відправляти св. Літургію, щодня приймав св. Причастя з рук священика. Цілу ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1944 р. провів на молитві, вранці предсказав цілковите знищення католицької Церкви в Україні, додавши, що в майбутньому Українська Католицька Церква відродиться і пошириться по всьому світі. І закінчив словами: "І не почуєте більше мого голосу аж до Страшного Суду". Помер 1 листопада 1944 р. на 80-ому році свого трудящого життя, з чого 56 літ посвятив на вірну службу Богові і Його Церкві.

Величавий похорон при участі 5-ох Владик і 150 священиків відбувся 5 листопада. Надгробне слово виголосив наслідник митрополита Андрія – Архиєпископ Иосиф Сліпий. Митрополита Ан­дрія похоронили в підземеллях катедри св. Юра у Львові, над гро­бом  митрополита С.  Сембратовича.