Факт Духовної Важливості

      Важко навіть охопити духовним зором усе, що звершила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев'ять років, виведених їй долею для перебування на землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцистика — у кожній з них зроб- лено на цілу окрему біографію, на ціле велике, невсипуще пра- цею життя. 1 лише нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки готуємося відкрити для себе материк В'ячеслава Липин- ського.

      Походить він зі спольщеного дворянського роду (з'явився на світ 5 квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині). Немало української старшини української старшини в різні часи стало польською шляхтою, відгородившися від свого народу перефарбованими титулами й перейшовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього у вирішальні момент української історії, як, скажімо, полковник Михайло Кряпеяський, що став одним із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького у його повстанні проти польського панування на українській землі, чи аріянець Юрій Немирич, одно- думець і порадник Івана Виговського, ідейний натхненник Га- дянської унії й концепції Великого Князівства Руського (їм обом Липинський присвятив глибокі історичні розвідки); поверну- лися до нього і київські «громадівці» Володимир Антонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, яких шовіністи російської й польської масті презирливо називали «хлопоманами». В'ячес- лав Липинський став ідейним спадкоємцем «хлопоманів», які вертали до свого первокореня, прагнучи повести за собою і багатьох інших. Ще навчаючись у київській гімназії, Липинсь- кий увійшов у середовище національне свідомої української української молоді і відчув себе українцем.

      Здобув блискучу освіту — студіював історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші праці свої написав польською мовою, оскільки звертався передовсім до тих споль- щених українців, чиї предки разом із Хмельницьким і Виговсь- ким боролися за самостійну Україну. "Ми повинні,— звертався до них Липинський,— означити своє становище до україн- ського народу, що пробуджується, бо пам'ятаймо, що «роз- куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні, то за- втра вони питатимуть нас про наші діла. 1 спитають нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що жили цілі віки на- шою працею і потом, що ви зробили для нас і для всієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відповімо? Що скажемо їм, ко- ли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх видавництв, своїх наукових товариств І коли побачуть, що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті, котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи, що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задержавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага для піднесення сієї культури!..»

      БЦі звернення мали успіх — уже навесні 1909 року в Києві зібрався потаємний з'їзд громадян України польської культури (так вони себе називали), на якому ухвалено; підтримувати ук- раїнський національний рух й допомагати просвіті народу.

      Під час поїздок за кордон Липинський чимало спілкується з українською політичною еміграцією й схиляє її до необхід- ності створити організацію, метою якої стане боротьба за са- мостійну Україну. Так народився «Союз визволення України», чиїм духовним батьком був В'ячеслав Липинський.

      ерша світова війна одягла його у військовий мундир (така повинність резервового офіцера кінноти). Був на пруському фронті, де під час розгрому російської армії Гінденбургом у ма- зурських озерах тяжко застудився й одержав хворобу, яка точи- ла його впродовж усього життя. Опинившися в резервній ка- валерійській частині у Полтаві, 1917 року формує з неї україн- ську бойову одиницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві «тої частини не затвердив і дозволу на формування ці- лого кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липинський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Забаревський. «В'яче- слав Липинський і його думки про українську націю і державу. Аугсбург, 1946, с. 12).

      Не було в нього розуміння з урядовцями Центральної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишався «паном» і «по- ляком". Міг одержати шанс брати участь у політичному житті, записавшися до національних меншин (бувають же такі пара- докси в історії!), але робити це вважав нижчим за свою гідність.

      Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави став гетьман Павло Скоропадський, В'ячеслав Липинський направ- лений послом України до Відня, де він, за спогадами сучас- ників, виявив високий дипломатичний хист. Але недовго су- дилося йому перебувати на цьому посту. З тяжким серцем спо- стерігаючи партійні конфлікти й отаманську міжусобицю в уряді УНР, зрозумів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України вона не принесе. Він подає влітку 1919-го у відставку.

      Через рік він разом з однодумцями засновує «Український Союз Хліборобю-Державників». Його програмова теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній національній Ук- раїнській Державі, збудованій на основі міжкласового поро- зуміння хліборобів і робітників на українській етнічній тери- торії». У збірнику «Союзу» «Хліборобська Україна» він публікує свої основні праці і серед них — знамениті «Листи до братів- хліборобів», у яких пише про гіркі уроки української історії й можливі шляхи сконсолідування нації для створення власної де- ржави. Вони стали однією з найавторитетніших вершин україн- ської політичної думки. В них Липинський вважає, що людність нашої землі найлегше й найреальніше згуртувати на базі «тери- торіального патріотизму», розбудивши в ній почуття солідар- ності всіх, хто населяє Україну, яку всі мають відчути своєю рід- ною Батьківщиною. На його переконання, речниками визволь- ного руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться, інте- лігенти, а й організатори хліборобства, індустрії, військовики. «Тому необхідна передумова державного відродження — реаси- міляція денаціоналізованих вищих соціальних шарів» (І. Лисяк- Рудницький).

      Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про політичну не- здалІсть, про недержавність нашого громадянства. Його гнів викликаний любов'ю до України і жалем до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках історії. Липинський сам зізнавався; «...викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом ані для виборчої, агітації, ані потішаючою і заспо- коюючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних українських людей, які в момент сучасної страшної національної руїни мусять і.ізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворобу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі велике українське діло робити».

      Різко висловлювався він і про тодішній варіант української демократії з представників УНР, де домінували соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (виразно бачив її панування в російській історії). Дав Липинський і чітке визначення інтер- національного революційного соціалізму й диктатури проле- таріату, позначених неприхованим прагненням забезпечити безмежне панування касти, яка жодною мірою не належить до продукуючого пролетаріату, зате прагне регулювати соціалі- зованою продукцією. Це всього-навсього диктатура інтелігент- ських вождів політичних партій. 1 що темніша нація, що ліни- віша вона, то більше вірить у чудодійність партійних «соціяль- них програм», як у здатності знахарів закликати на поле вели- кий врожай. Цим пояснює він тодішній великий успіх есерів- щини серед російських мас.

      Аналізуючи наші біди й непорозуміння. Липинський часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходячи спільне й відмінне в їхніх державних організмах, причини і наслідки історичних пе- рипетій, що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філософії історії, що збагачують нас розумінням закономірнос- тей поступу чи регресу суспільства.

      У 1921 році у віденській українській газеті «Воля» з'явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених державної дисципліни й несконсолідованих українців може бути запрошення якогось чужоземного принца, «варяга» (натяк на «варязьку» легенду де- ржавності Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апаратом (Чикаленко, як і Липинський, був прибічником мо- нархії). У відповідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хліборобів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія — це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок наш — тільки в наших руках.

      Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволюцію більшовизму, що може дати згодом в Україні національну де- ржаву (інший бік «варязької» теорії). На це Липинський відповів так: «Державна комуністична влада в Україні не єсть територіяльно українська. Її центри, її мозок знаходяться поза межами України. На Україні влада спочиває в руках кочовни- чих з Україною органічно не зв'язаних елементів, які сьогодні правлять Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною мо- вою, потрібною їй в цілях пропаганди — приймати органічні, місцеві, національні ознаки». Він уже тоді розпізнав тих «гос- подарів* нашої землі, в яких «адрес — не дом й не улица», в яких «адрес — Советский Союз»,— приблудних наїзників, без- жальних до колоніального коня. Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав, але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще створив у 1930 році нову політичну організацію «Братство українських класократів-монархістів», а через рік у санаторії Вінервальд по- близу Відня Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в Затурцях.

      Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що Ли- пинський однаково негативно ставився і до цезаропапізму — намагань підпорядкувати церкву політичній владі, і до клери- калізму — прагнення духовенства ввійти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він закликав до злагоди й спів- праці церкви й держави, які не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійного миру — запоруки нормального ре- лігійного життя (як актуально це для нас сьогодні!). Підсум- ком роздумів на всі ті теми й стала його книга «Релігія і церква в історії України».

      Ця важлива книга дає нам дорогоцінну можливість не тільки пізнати думки великого мислителя-державника, а й глянути крізь їх призму на самих себе, на наше сьогодні, аби виразно побачити, що ми не продумали й не виважили, готуючись жити в незалежній державі і як найкраще розбудовувати її.