"Лицарська" традиція
Цього разу, на відміну від минулого року,
не було неповторного добирання рейсовим автобусом до місця проведення нашого вишколу
Натомість ми мали багато-багато білого снігу та ще
більше приємних несподіванок від сумівців, які приєдналися до традиції
проведення вишкільного табору „Лицарство Архистратига” у Заздрості.
Зокрема, для мене було просто неймовірною втіхою зустрітись з
Христею Безуховою та Іркою Лисою, яких не надто часто випадає бачити.
Отже, приїхавши у Заздрість уже під вечір, ми чемно розподілили місця
для ночівлі й тимчасового проживання та призначили чергових по кухні.
Вечеря була смачною… а, може, ми просто були голодні… а, може,
вона була настільки ж смачною, наскільки голодними ми були?
Але канапки з рибними та м’ясними консервами на майонезі – це смакота
неймовірна. Не вірите? А ви спробуйте! Ну, і, звичайно, гарячий чай з
печивом і веселе, неповторне й багатообіцяюче знайомство в сумівському
колі.
Наступного дня Олена Франківська виконала свій почесний обов’язок –
влаштувала несподівано раннє вставання. Після того, як ми чемно
поснідали, розпочалася програма нашого вишколу. Так собі думаю, що
гутірки, які провів для нас Святослав Липовецький мали таки добре
пізнавальне (і не тільки) значення. Ми розмовляли про програму СУМ і
дискутували про найголовніше в ній, ми працювали гуртом над вивченням
та повторенням "Десяти правд дружинника СУМ", створювали
"Правду-В-Одному-Реченні" та намагалися придумати нові гасла для
подальшого «рекламування» організації. Ми, поділившись на дружини,
обмеженою кількістю кольорів створювали плакати і дискутували про
багато інших цікавих речей.
Цікавою балачкою суботнього вечора виявилось обговорення ідентичності
сумівця. Багато було сказано, однак усі зійшлися на тому, що сумівець –
то такий цікавий суб’єкт, який важко означити словами, але усі одразу
його впізнають. Суботній вечір, що для багатьох плавно перейшов у
недільний ранок, мав цікаве продовження – розгадування дивних загадок
та ігри в мафію. Я цього вже не застала, проте, зігрівшись у спальнику
та засинаючи, подумала, що мандрівка, ще зовсім не закінчившись –
уже вдалася!
Ранок був не вельми веселий. Поки ми з другом Васильком поралися на
кухні, подруги Іванка з Острога та Леся з Хмельницького завершували
свій табір у першому автобусі з Заздрості… Як виявилось, Службу Божу
у каплиці, на території музею-садиби, уже не відправляють, тому,
поснідавши пшоняною кашею, ми вишикувались дволавою і попрямували до
церкви. Дуже сподобались блискучі куполи невеличкої яскраво-жовтої
церкви. Вони виблискували сріблом на фоні блакитного неба, підсвічені
листопадовим холодним сонцем. Пишучи про це, усвідомила, що хоч ці
моменти відклалися у пам’яті, але по-справжньому насолодитися цим
видовищем завадив брак часу і ще щось невідоме.
Часу залишалось все менше: нашвидкоруч підвівши підсумки вишколу,
ми поспіхом поскладали речі, повитягували ручки та папірці з усіх
шпарин шкіряних диванів, склали у кутку бібліотеки шкіру невідомої
тварини (корови? лося? кози-велетня?) та здійснили екскурсію по садибі,
яку для нас провела старша сестра.
Добре все, що добре закінчується: добре повертатись додому після гарно
проведених вихідних; добре зустрітись зі старими знайомими,
добре прощатися, знаючи, що коли відбудеться наша наступна зустріч,
залежить лише від нас, добре згадувати найдовшого у світі "слона" і
сніжки зі снігу, що не ліпився, добре пити смачний (певно, липовий)
«чай на двох», добре їхати переповненим автобусом і співати пісні,
добре згадувати усіх, хто приєднався до вишкільної мандрівки у село
Заздрість Теребовлянського району на Тернопільщині до музею-садиби
Йосипа Сліпого…
Леся ГОЛИК,
листопад 2007 року
|
